32
Стрікленда я не бачив тижнів три чи більше. Почував до нього огиду і при першій нагоді збирався сказати йому про це. Водночас я не хотів і розшукувати його, як носій високоморального обурення, бо трохи соромлюся цієї ролі. Є в ній елемент самовдоволення — незручний для тих, хто наділений почуттям гумору. Я остерігаюсь бути смішним у класних очах і йду на таке, коли аж надто допече. А тут потрібна була подвійна осторога, бо Стріклендова насмішкувата прямота викривала й найменші прояви позерства.
Та якось увечері, йдучи по Авеню де Кліші, повз кав’ярню, яку я став обминати, я наткнувся на Стрікленда. Бланш Струве йшла поруч. Вони прямували до його улюбленого закутка в кав’ярні.
— А де вас у біса носило так довго?! — гукнув він дружелюбно. — Думав — виїхали.
З його тону помітно було: знає, що у мене відпала охота розмовляти з ним. Та що церемонитися з такою людиною!
— Ні. Не виїжджав! — одрубав я різко.
— То чого не заходили сюди?
— Дорожу дозвіллям. Є й інші кав’ярні.
Бланш подала мені руку і побажала доброго вечора. Не знаю, чому я чекав у ній перемін. А вона була в такій же сірій сукні, охайна й елегантна; і чоло її було таке ж спокійне; і очі такі ж незворушні; і нічого не змінилось від часу, коли я звик бачити її в Дірковій студії, заклопотану господарством.
— То зіграємо партію в шахи? — запропонував Стрікленд.
І сам не знаю чому, я не знайшов якої-небудь відмовки, а поплентався за ними до столика, де звичайно просиджував Стрікленд. Він гукнув, щоб принесли шахи. Обоє вони поводилися, мов нічого не сталось. Я — теж; інакше був би смішним. Бланш, мовчазна й незворушна, спостерігала за грою. Втім, вона й завжди мовчала. Я позирав на її вуста — чи не майне там бодай тінь її душевного стану: придивлявся до її очей — чи не зблисне хоч натяк на прикрість чи невдоволення; спостерігав її чоло — чи не зрадить якась брижечка її почуттів? Ні. Її спокійне лице нічого мені не сказало. Руки її спочивали на колінах, одна в одній, розслаблені. Але знав я, сам колись бачив, що ця жінка здатна на пристрасні поривання. Страшна кривда, яку вона заподіяла Діркові, дарма що той безтямно кохав її, свідчила про непогамовну нетерплячість і безоглядну жорстокість. Вона зреклася безпечного існування й ситого затишку під чоловіковим крильцем, добре знаючи, на що себе наражає; охоплена жадобою до ризикованого й незвіданого, пішла назустріч неприкаяності й злидням. Дивовижно: зразкова домогосподарка, що так любовно порядкувала в своєму кубельці, поставала як жінка складної вдачі, і було щось трагічне у контрасті між її бурхливою сутністю і виглядом скромниці.
Та́ зустріч вивела мене з рівноваги. Уява гарячково працювала над іншим, коли потрібно було зосередитися над шахівницею. Я завжди прагнув обіграти Стрікленда. Він зневажав розгромленого партнера з такою глумливою насолодою, що аж ніяк не хотілося бути переможеним. А програвав Стрікленд спокійно, навіть добродушно. З нього був нестерпний переможець і лагідний переможений. Ті, хто вважає, що вдача людини найкраще виявляється у грі, хай роблять з цього далекосяжні висновки.
Коли скінчили партію, я покликав кельнера, розрахувався за випите і пішов геть. Наша зустріч обійшлася без пригод, без єдиного слова, котре дало б поживу моїм думкам чи опору припущенням. Мене це заінтригувало. Було цікаво: як же їм ведеться удвох? Коли б то стати невидимцем і почути, про що вони гомонять самі у затишку студії… Моїй уяві потрібна була хоч маленька зачіпка.
33
Через три дні до мене прибіг Дірк Струве.
— Кажуть, ти зустрічався з Бланш.
— Ого! Вже й донесли.
— Вас бачили в кав’ярні. Чому не сказав мені зразу?
— Не хотів робити вам боляче.
— Боляче! Яке це має значення? Розумієш, я мушу знати про неї геть усе.
Я чекав його запитань.
— Ну? Як там вона? — почав Дірк.