— Не треба надокучати їй, — пояснила сестриця. — Вона ще дуже слаба. Прийдіть узавтра або через день, може, у неї покращає настрій.
— Спитайте, чи не хотіла б вона бачити ще кого? — запитав Дірк дуже тихо, майже пошепки.
— Вона просила дати їй спокій.
Діркові руки заворушилися так, ніби вони не належали його тілові, а жили власним життям.
— Будь ласка, перекажіть їй: якби вона хотіла побачити ще когось, то я приведу його. Хочу тільки одного — щоб вона була щаслива.
Чергова подивилася на Дірка ласкавими тихими очима, які набачились страхіть і страждань цього світу і лишилися незворушними, бо перед ними витав образ іншого, безгрішного світу.
— Добре, я скажу, коли вона трохи заспокоїться.
Дірк у пориві болісного співпереживання благав сестрицю передати це негайно.
— Можливо, це поможе їй… Благаю вас — скажіть зараз же.
Ледь посміхнувшись жалісно, чергова ще раз пішла в палату. Ми чули, як вона щось тихо сказала, а потім — голос, якого я не впізнав:
— Ні! Ні! Ні!
Чергова знову з’явилась і похитала головою.
— Скажіть: ми щойно чули не її? — запитав я. — Такий дивний голос.
— Так. Кислота спалила їй горло.
Дірк зойкнув од болю. Я наказав йому вийти і почекати у вестибюлі. Хотілося дещо сказати черговій. Дірк покірно вийшов, не розпитуючи. Він втратив власну волю і став, як слухняне дитя.
— Ви, бува, не чули від неї, навіщо вона це зробила? — запитав я.
— Ні. Вона не хоче говорити. Відколи тут, лежить непорушно горілиць і не мовить і слова. Плаче. Подушка зовсім мокра. Не має сили взяти хустину. Сльози течуть просто так.
У мене зашкребло під серцем. Попадись мені тоді в руки Стрікленд — убив би. Коли я прощався із сестрицею, відчував, як тремтить мій голос.
Дірка застав на сходах. Він і не помітив мене, поки я не торкнувся його плеча. Пішли мовчки. Я думав: що ж її, нещасну, штовхнуло на цей страшний крок? Стрікленд десь уже знає, що сталося. Певно, з поліції розпитували, і Стрікленд мусив давати свідчення. Де він зараз? Скоріш усього, вернувсь у затхлу мансарду, що правила йому за студію. Цікаво, чому Бланш не хотіла його бачити? Може, не посилала за ним, бо знала, що не прийде. І яка ж то безодня жорстокості запала перед нещасною жінкою, якщо вона, охоплена жахом, відмовилася жити.
36
Не забуду примарності наступного тижня. День у день Дірк двічі ходив у лікарню розпитувати про стан своєї дружини, а вона відмовлялася його бачити. Спочатку ті відвідини приносили йому розраду й надію, бо казали, що хворій ніби полегшало. Потім його охопив розпач, коли з’явились ускладнення, що їх побоювався лікар, і одужання стало неможливим. Знайома сестриця щиро співчувала Дірковому горю, але не мала чим потішити. Нещасна Бланш лежала нерухомо, ні до кого не озиваючись, а її сторожкі очі вдивлялись у щось, ніби чекали на смерть. Це мало статися з дня на день. Коли раз пізнього вечора до мене прийшов Дірк, я зрозумів: Бланш померла. Він зовсім вичерпався і не мав сили говорити. Прийшов і втомлено опустивсь на канапу. Я відчув, що слова жалю тут ні до чого, і дав йому тихенько прилягти. Сам одклав убік книжку, аби не бути безсердечним в його очах; відтак сів коло вікна і курив люльку, аж поки Дірк спромігся на слово.
— Ти був такий добрий до мене, — почав він тихо. — Всі, всі були добрі.
— Облиште про це, — відказав я, ніяковіючи.
— Мені дозволили чекати в лікарні. Подали стілець, і я сидів коло дверей. Коли вона знепритомніла, сказали, що можна зайти в палату. Кислота попекла їй губи й підборіддя. Це страшно: її ніжна шкіра вся у ранах. Вона вмирала тихо. Я не помітив, коли настав кінець. Сестриця мені сказала.
Дірк до того охляв, що й плакати не мав сили. Лежав на канапі, розслаблений, обм’яклий, ніби з кожної клітини його тіла вивітрилися рештки енергії, і якось непомітно заснув, уперше за тиждень без допомоги таблеток. Природа, часто така жорстока, буває й милосердною. Я укрив його й погасив світло. Коли вранці я прокинувся, він усе ще спав. Навіть не ворухнувся. На його носі були знайомі окуляри в золотій оправі.
37
Довелося влагодити багато нестерпних формальностей, пов’язаних з обставинами загибелі Бланш Струве, поки нам дозволили поховати її. Катафалк до кладовища проводили тільки Дірк і я. Туди крокували повагом, а назад їхали риссю. Як на мене, наймоторошнішим у фінальному ритуалі було те, як візник катафалка батожив коней, щоб бігли швидше. Так, ніби спровадивши небіжчицю, намагалися мерщій відмахнутися від неї. Катафалк на бігу похитувався перед нашою бричкою. Наш кучер і собі гарячив коней, аби не відставати. Та й сам я ловив себе на бажанні скоріше звільнитися від спогадів про ту історію. Трагедія, до котрої мені, по суті, не було діла, стала надокучати. Я вдавав собі, що розважаю Діркове горе, а насправді з полегшенням поривався до нових тем.