Минуло чотири роки по смерті Стрікленда, коли Моріс Гюре виступив у «Меркюр де Франс» із статтею, що врятувала невідомого художника від забуття і протоптала стежину, яку вимостили своєю вченістю наступні дослідники. Цьому посприяв і незаперечний авторитет французького критика, і його зухвало сміливі судження. Згодом вони утвердились як неспростовна істина і лягли в непохитний фундамент Стріклендової слави. Її зростання — це захоплююча сторінка в історії мистецтва. Втім, я тут звертатимусь до творчості Стрікленда, оскільки це зачепить його особу, хоча й не погоджуюся з художниками, котрі зверхньо запевняють, нібито ми, нефахівці, нічого не тямимо в малюванні і найкращим виявом нашого захоплення їхніми творами має бути мовчанка і чекова книжка. То безглуздість, що тільки митці здатні належно сприймати мистецтво. Адже воно виражає почуття, а мова почуттів доступна всім. Щоправда, не напише чогось путнього про картини І той, хто нічого не тямить у техніці живопису, а мої знання з цього предмета зовсім мізерні. Та, на щастя, тут не доведеться ризикувати, бо мій приятель пан Едуард Леггет, талановитий письменник та обдарований художник, вичерпно розтлумачив Стріклендову творчість у книжці, яка є зразком чарівливого стилю, котрий у нас іще не прижився, як у Франції[1].
Моріс Гюре у знаменитій статті про Стрікленда накидав його життєпис навмисне так, щоб розворушити допитливість читачів. Як глибокий і відданий цінитель мистецтва, він прагнув привернути увагу знавців до на диво своєрідного таланту, а як блискучий публіцист врахував, що «чисто людське» зацікавлення полегшить йому справу. Тоді-то всіх, хто знав колись Стрікленда — літераторів у Лондоні й паризьких художників, котрі стрічалися з ним у кав’ярнях Монмартра, — зненацька вразило відкриття: той, кого вважали таким собі мазієм-невдахою, насправді геній, і вони знали його зблизька. Французькі й американські журнали стали друкувати їхні статті, спогади та враження і пустили про Стрікленда таку славу, що все більше розпалювала цікавість публіки. Журнали їй догоджали, так що ретельний Вайтбрехт-Ротгольц зміг подати у своїй фундаментальній монографії[2] вельми показовий список джерел.
Взагалі людям притаманна міфотворчість. Досить одному виділитися із загалу, як усі жадібно накидаються на дивовижні чи загадкові випадки в його житті, творять з них легенду і непохитно Вірять у неї. Так романтика бунтує проти буденщини, а випадки з легенди правлять героєві за надійну перепустку в безсмертя. Іронічний французький філософ, усміхаючись, зауважив, що в благоговійній пам’яті нащадків сер Волтер Релей лишився не так завдяки своїм географічним відкриттям на славу Англії, як тому, що він одного разу скинув із себе плаща та розстелив його на грузькому місці до ніжок королеви-панни. Чарлз Стрікленд був відлюдкуватий. Він скоріш наживав ворогів, аніж заводив друзів. То не диво, що ті, хто писав про нього, почали доповнювати свої небагаті спомини правдоподібними домислами. Певно, вже й та дещиця, яка була їм достеменно відома, давала для цього привід: адже в житті Стрікленда було справді багато дивного й жахливого, у вдачі — чимало жорстокого, а в його долі — немало гідного жалю. Так поступово склалася легенда, до того вже докладна, що суперечити їй не випадає навіть розважливому історикові.
Але розважливий історик — аж ніяк не велебний Роберт Стрікленд. Він скомпонував біографію свого батька[3], аби «спростувати окремі помилкові погляди, що набули поширення» стосовно останнього періоду в житті художника і «завдають значних прикрощів ще живим нині особам». Ясна річ, у поширюваних життєписах Стрікленда багато що викликає стурбованість його поважної родини. Я потішався, читаючи ту біографію, і радів, що так легко обійшлося, бо то безбарвна і нудна писанина. Там вимальований зразковий батько і сім’янин, чоловік лагідної вдачі, врівноважений трудяга і смиренний скромник. Так молодому пасторові стала в пригоді богословська вченість, зокрема тлумачення Біблії: ухильності та недомовки — його стихія, а те, що він хитромудро «роз’яснює» в батьковому житті так, як годиться пам’ятати побожним синочкам, — колись-таки вознесе велебного Роберта Стрікленда на високі щаблі церковної кар’єри. У перспективі вже бачу єпископські гетри на його дебелих литках.
1
2
3