— До кухні! Вставай, вставай швидше! — крізь сон почув я звичайний наказ.— Карпюк! Митюненко! До кухні! Швидше, швидше. Вставай...
Сірник погас, і днювальний вийшов з намету. Знов кріз отвір намету засвітили майже розпечені темрявою зорі. В різних кінцях заворушились Митюненко іКарпюк, і хтось зі сну брудно вилаявся, мабуть, лаючи якогось героя свого сонного роману.
Ми одяглись тихо й не поспішаючи, щоб не потурбувати своїх товаришів. Холодний подих ночі породжував сумніви й незадоволення в наших, ще теплих од сну, тілах.
За один місяць я переконався, що професія військового дуже серйозна. Щоб бути військовим, треба до цього мати безперечний хист. Особливо такий хист треба мати, щоб бути командиром.
Наші командири були віком молодші за нас, а вміли поводитися з нами якось особливо, що викликало слухняність і пошану до них. Це дуже важка річ. Мене не слухається мій синок, що йому 2½, а як же примусити слухатися сотню людей віком до тридцяти?..
— От вам і Офелія! — стиха промовив Карпюк, втоптуючи ноги в неслухняні чоботи.
Очевидно, метода «заохочування» не обійшла й нас, але все ж ми не сподівалися такої спритності від нашого батарейного рогоносця-крамаря, а, може, навіть і кооператора.
— Я не сподіваюся, що наш кооператив працюю і вночі! — тихо зауважив Митюненко.
Перше, що ми побачили, було обличчя Шварцборда, освітлене вогнем кухонної пічки.
Йому на обличчі стрибали тіні, і було таке враження, ніби він винувато кліпаю повіками,
Нам видали величезні ножі, що ними можна було різати биків на різниці або брати участь за пікадорів на бої биків у Мадриді, але цими ножами, на жаль, треба було чистити лише картоплю.
— Черговий, — закричали ми майже хором, — давай ми з тебе зробимо котлету!..
В небі пересувався Віз, і Чумацька дорога білястою смугою простягнулася кудись у безвість. Зоря Бетельгайзе, іприт, цілі серії дівчат у коротеньких спідницях вище колін втрутилися в нашу розмову недосяжними нереальностями, а в наших руках поблискували лише величезні ножі, що ними можна було різати биків, і хрумтіло 8 пудів звичайної картоплі.
VI
Є велика сила, що перебуває в крові будь-якої живої істоти — це страх. Міріядами чорних піщинок він розсипався серед червонокривців і білокривців нашої крови. Піщинки страху лежать нерухомо на дні наших кров'яних каналів, і хвилинами ці канали каламутяться, як од великої несподіваної зливи, і тоді все наше тіло охоплене темною зливою страху.
Почуття страху фізіологічне. Щоб нічого не боятися, треба вміти правильно дихати. Безстрашна людина — це людина, що вміє правильно дихати.
Страх — де містика фізіології. Він засліплює очі й дурманить мозок, як релігія.
Страх — це єдина релігія всіх безвірників. І як у релігії є відступники, так серед безвірників є ті, що не бояться страху, таких людей звуть героями.
Люди майбутнього всі будуть героями, бо вони нічого не боятимуться. А тепер ще страшно навіть прочитати книжку, яку не так написано, як до цього звикли.
Лівіше 005
Ми вишикувалися в довгу шерегу. Була глибока, темна ніч, яка незабаром мусіла перейти в сірий ранок. В темряві ледве чути слова команди й цокання закаблуків. Вітер задирає поли шинелі й заважає слухати. Куди? Праворуч чи ліворуч? Рухаєшся інстинктивно, куди рухається вся чорна маса людей.
Прийшов комбатр, і шерега стихла, завмерла. Хтось комусь наступив на ногу, і в першій лаві трохи заворушились. Комвзвод прийшов уздовж шереги й зупинився.
— Митюненко, припиніть розмови!
— Це не я...
— Не сперечайтесь!
Ми стоїмо і чогось чекаймо. Незабаром усі знають, що чекаймо, щоб приїхав грузовик або трактор, який має вивезти гавбиці на позицію. Це бойова тривога. Чекаймо довго й уперто. Вітер забирається під шинелю і грається з наспіх затягнутим поясом. Ні грузовика, ні трактора нема. Холодний, сірий ранок поволі освітлює всю батарею, що кількома шерегами вишикувалась на плацу коло гавбиць.
Командування радиться і, врешті, виходить з прикрого становища. Звідкись з'являються довгий і грубезний канат. Його прив'язують до гавбиці. Подаються команду, і вся батарея, 400 чоловік, вже тягнуться за цей канат.
Тепер урочиста тиша змінюється на галас, сміх і вигуки напружених м'язів чотирьох сотень людей.
Дві гавбиці і дві французькі гармати, що їх колись взято в полон у білоґвардійців, рухаються під нашим дружнім натиском, і незабаром вже вони стоять на позиції, хижо витягнувши свої жерла на ліс полігону.