— А може, й не всім?
— Ну, може, й не всім, — вона всміхнулася, замовкла, мабуть, щось своє пригадуючи, а тоді продовжила: — Ранком ще поснідали, а тоді переодяглися. І той же майор сказав, що і вдягачку свою цивільну, й туфельки, і намиста можемо собі забрати, колись ще одягнемо. Я її додому привезла, а перед тим в землянках кілька разів крадькома вдягала. І ніби тягар якийсь з душі скидала. Так хотілося, так хотілося ще більше до тої перемоги дожити.
— А орден? — нагадав я.
— Що ж, орден… Построїли нас, правда, вже тільки з десяток, у військовій формі, генерал вийшов. Подякував за участь у святкуванні, сказав, що знає — ми добре воюємо. Що разом обов’язково перемогу зустрінемо. І що силою своєї влади від імені Президії Верховної Ради нагороджує нас орденами Червоної зірки — найвище, що нам дати може як командувач армією. А документи писарі оформлять. Ми й поїхали, і кілька раз, доки ми їхали, все чомусь мені здавалося, що за машиною дівчина в платтячку біжить, наче то я, та, інша.
Вона знову замовкла, задумалася. Я все ж нагадав за другий орден.
— Я його получила першого травня сорок п’ятого року. Тоді вже от-от мали Берлін взяти, ми, правда, кілометрів сорок південніше од нього стояли. Ну, нас знову повезли до штабу армії, а там до лісу. Цього разу не перевдягали, у формі маївку провели, але тоже з танцями, музикою. Усі були піднесені, раді, бо ж мали от-от Берлін взяти, от-от Перемогу святкувати, а ми до неї дожили… Ну й кільком жінкам після тої маївки той самий генерал, тепер уже він був не з одною зіркою на погонах, а трьома — генерал-полковник — вручив ордени Червоної зірки. — Вона зітхнула. — Ви не подумайте нічого такого, я справді пройшла од Сталінграда до Берліна, не сотні, тисячі солдатів перев’язала, бувало, й на собі виносила з поля бою, два рази поранена була. Раз німці до того місця прорвалися, куди ми поранених знесли, щоб у госпіталь відправити, я мусила автомата в руки брати, і таки відбилися. За те, казали, до ордена представлять. Не дали, де там. І ще два рази, казали, мають нагородити. Нічого. А тут, бач, ніби ні за що дали…
Я заспокоїв, що нагороди вона заслужила. Усією своєю війною. Але й у мене гіркота поселилася. Виходило, що якби не та новорічна ніч і не та маївка, так і лишилася б медсестра, яка справді пройшла майже всю війну, не раз ризикувала життям заради інших, не відзначеною. А тут, бач… Ще один штрих до тієї війни, з якої нерідко писарі, штабісти і тиловики приходили з орденами і медалями, а солдати — просто лягали в землю «за родіну, за Сталіна».
Третю історію почув од колишнього фронтовика з Луцька, котрий дожив до дев’яноста, хоч на фронті мав небезпечну спеціальність — був військовим розвідником. Розповів багато цікавого, але головною була його гірка розповідь про Перемогу. Були вони тоді якраз у Східній Прусії, неподалік од Кенігсберга. Коли отримали звістку, що війні кінець, раділи, стріляли, а тоді вирішили відзначити. Хтось згадав, що перед тим цистерни захопили, на станції стоять. Кинулися туди, попробували — спирт. Взялися пити.
— Я вже тоже з флягою побіг було, — згадував колишній солдат. — А тут мене за рукав старший за мене чоловік схопив. Не пий, каже, синок, того спирту, чує моє серце, недобре може бути. Я не питиму, і ти не пий. Й іншим таке казав. Я послухався, ще кілька наших, а більшість — де там, одчепися, старий, перемога, радість, війна скінчилася, а ти тут варнякаєш щось таке. Ну й випили… Не той спирт виявився, дрєвєсний, казали. Десь чоловік сорок померли в страшних муках, а більше сотні — каліками зосталися. Найбільше — осліпли. Хто без очей додому поїхав, а хто й стрілявся. Отака була перемога.
Наведені тут факти тільки штрихи до минулої радянсько-німецької війни, частини Другої світової. Але вони показують, що поряд зі справжніми героями насаджувалися нелюдські ідеологічні міфи і героями ставали ті, кого змушували вмирати заради самих міфів, як кілька сотень «Олександрів Матросових», так звані панфіловці, нещасна фанатичка Зоя Космодем’янська, котра палила лютої зими селянські хати, втілюючи в життя сталінську тактику «випаленої землі», піонери-герої, діти, життям яких жертвували без гризот совісті… Табу було накладено на помилки командування Червоної армії, на те, як гнали беззбройних новобранців з цеглинами в руці в атаки, на масове мародерство совєтських солдатів, а особливо офіцерів у Німеччині, ґвалтування щойно звільнених в’язнів-жінок гітлерівських концтаборів. На ешелони награбованого, котрі вивозили Жуков і менші «жукови». Можуть сказати — а що робили нацисти на нашій землі?! Так, робили, але це не означало, що треба відповідати тим же…