Слова «Хто без гріха, хай першим кине в неї каменем» також промовляє Бог, який добре знає про людську природу. Ісус же й відає наперед, що станеться з ним самим, людством і окремими людьми, як поведуться його учні, про їхню зраду і своє воскресіння. На хресті Він не просто просить свого учня потурбуватися після Його смерті про матір, а впевнено визначає: ось це надалі твоя матір, а це — твій син. Так само впевнено заявляє розіп’ятому розбійнику, який повірив у Нього, що той буде вже сьогодні з Ним у Царстві Небеснім.
І лише тричі Ісус проявляє себе як звичайна слабка людина. Ба, більше, виявляє страх перед майбутнім і зневіру в тому, що відбувається саме зараз. Перший раз, коли просить Бога, якщо можна, пронести повз нього чашу, себто позбавити майбутніх страждань і випробувань.
Це каже вже не Бог, який знає, що страждання тимчасові, а після них Він воскресне, а саме людина, котра боїться цих страждань.
Вдруге — коли змучений катуваннями Ісус падає і не може далі нести хреста. Як безсила, геть розтерзана людина, а не Бог, якому під силу й не такі дива. Невже Богом бути легше?..
Втретє — перед своєю земною кончиною, у суперзнаменитому зойкові: «Отче, навіщо Ти мене покинув?» Це запитання й докір, яке постане в майбутньому після Голгофи в мільйонах варіантів — саме людини. Це розпач і людське благання про порятунок.
Мені особисто такий Ісус найближчий.
Людині можна і треба співчувати. А Богові?..
Хіба у Його величезній неосяжній самотності.
Утім, саме самотній людині найчастіше є про що розмовляти з Богом. У всі часи — давні й теперішні.
Відчинені двері
Мабуть, найбільший жах і розгубленість у своєму житті я спізнав, коли одного разу подумав, що фраза з Книги Буття — «І Бог на свій образ людину створив, за образом Божим її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» — означає не зовнішню подібність людини до Бога, вже висміяну атеїстами і вільнодумцями, а те, що Бог створив людину не стільки за зовнішньою подобою, як за своєю внутрішньою суттю. Зі всіма гідними рисами, здатністю до співчуття й розуміння, але й із недоліками і складнощами, навіть підступністю і жорстокістю. Та коли жах від такої єретичної (чи ще гірше) думки розвіявся, я раптом подумав, що, по суті, вламуюся у відчинені двері. Бо цей вислів означає: доводити очевидне, те, що вже відоме.
Варто лише пригадати численні сцени зі Старого Заповіту, найперше з П’ятикнижжя Мойсея, де Бог не тільки сам каже, що він суворий, вимогливий і, ба, жорстокий, а й вимагає принесення численних жертв, ще й описує, що то має бути — як доказ любові й покірності Йому. Чого варті страждання й та ж покірність Авраама, у якого Бог забирає геть усе, і найближчих людей також, щоб пересвідчитися, чи він Його любить. Так, Бог вимагає від людини високих моральних якостей, але за умови абсолютної покірності й любові до Нього як Бога. Він промовляє устами пророка Єремії: «І буде, як скажуть до тебе вони: куди підемо? То скажеш до них: так говорить Господь: хто на смерть — на смерть, і хто на меча — на меча, і хто на голод — на голод, і хто до полону — в полон…» (Єр., 15—2).
І саме такого Бога шанують і поважають євреї. З його іменем вони йшли колись у вавилонський полон, у єгипетську неволю і виходили з них. Коли ж були знову вигнані римлянами з батьківщини і розсіяні мало не по всій Землі, то забули свою мову іврит (пізніші мови сефарді й ідиш виникли на основі іспанської й німецької), але вперто берегли віру і звичаї. Той, хто каже тепер, що християнська віра — юдейська, не знає чи не хоче знати, як не сприймали і не сприймають юдеї Христа, головне як Бога, котрий страждає і співчуває, розіп’ятого, як саме за ці страждання (Бога!) висміювали Христа і християн. Казали: «Що ж це за Бог такий, якого можна навіть бичувати?»
З іменем свого грізного суворого Бога вони йшли по чужих світах, а в час Голокосту — покірно в табори й газові камери, часто тисячами під охороною десяти чи й п’яти солдатів. Здавалося б: кинься ця маса — змете, розтопче тих нещасних есесівців. Але ні. Повстали лише в двох гетто — варшавському і литовському, раз — в Аушвіці (Освенцимі), та й то радше з відчаю.
На запитання, чому такі покірні, ви ж хитрі, все вмієте і знаєте, відповідали: все у волі Божій, значить, так треба.
Ті, котрі вижили, збудували, відродили нарешті свою державу. І яку державу!
А ті, які не вижили?
Відповідь на це запитання все одно буде наша, а не їхня.
Щоправда, були серед них не лише ейнштейни, ньютони, ротшільди й абрамовичі, а й такі, як знаменитий Тев’є- молочар із циклу оповідань Шолом-Алейхема, який кілька разів звертався до свого Бога: «Господи, навіщо все це?», маючи на увазі несправедливості життя і світу довкола.