Моєму колишньому колезі-журналісту людське життя нагадує листок, що, відживши свій вік, падає на землю. Іншому знайомому життя нагадує подорож у темряві на машині з вимкненими фарами. А ще одному — політ птахів, які мусять приземлитися. А Шекспірові воно нагадувало бурмотіння ідіота, незрозуміле й сповнене люті й шалу. Але ж які глибокі твори він створив про це бурмотіння, про цей шал! Та й хтось же помічає, як падає листок. Хтось милується польотом птахів. І навіть всі ці вислови нагадують — людина таким чином осмислює своє життя. І життя інших. Різноманітне й коротке.
Травинка
Я не раз міркував: з чим порівняти те, що ми називаємо безсмертям нашої душі? Особливо важко стало знайти визначення після того, як в результаті довгих, напружених і болючих роздумів я дійшов висновку, що після смерті людини її мозок просто вимикається, наче комп’ютер, який своє відпрацював і остаточно зламався. Або господар вирішив, що він придбає іншого, кращого, досконалішого, а цей вже йому не потрібен. Разом із комп’ютером (як і мозком) гине маса всілякої інформації, яка була в ньому. Частина її, очевидно, потрапить у новий комп’ютер (якщо потреба в ньому буде), частина пропаде. А уявімо, що власник комп’ютера раптово помирає, як недавно помер один наш письменник. Переходив вулицю — бац! — і впав, сповнений планів і задумів, турботою про дачу, яку облаштовував. Лікарі «швидкої», котрі, треба сказати, прибули цього разу оперативно, даремно хвилин сорок намагалися завести його двигун — серце, що раптом відмовило.
Де ж ділася інформація з його персонального комп’ютера? Мається на увазі й справжній, а не умовний прилад, і комп’ютер-мозок. Зникла, окрім тієї, якою до своєї смерті встиг поділитися з іншими людьми?..
— А як же за такого визначення з душею? — спитаєте ви. У самому запитанні найбільше людське прагнення — безсмертя.
І найбільша людська єресь — Бог безсмертний, то і я такий. Лишиться пам’ять про цю людину, обов’язок її поховати, сказати добрі слова, якось упорядкувати спадщину. Взагалі, ціла низка операцій. Наше духовне. Те, що й робить людьми. І все? Ні, не все, бо думка б’ється крізь трагічне розуміння, крізь оте визначення, що стало назвою відомої п’єси американського драматурга — «А далі — тиша»… Тиша начеб оживає, невидима і тривожна, хоча (будьмо мужні) тиша тільки й лишається з тим, хто відійшов.
Можна бути метафізиком і вірити у щось невловиме, незрозуміле, непоясненне, непізнане, яке є і з тобою. Одним словом, у ту нематеріальну субстанцію, що й означаємо як душу. Мені теж так хочеться, щоб було оте непоясненне. Тремтливо-очікуване. Яке є і буде.
Щоб існувало ще щось, крім нашої пам’яті, яка справді є, доки існуємо ми. Яка передається іншим, вже без нашої участі.
Все одно завжди існуватиме хоч крихта надії, для якої ми шукатимемо пташку, котрій би ту крихту згодувати. І щоб пташка полетіла, насичена саме цією крихтою.
То, може, безсмертя душі порівняти з пташкою, яка летить? Але вона все одно десь приземлиться. Або зникне з наших очей. Правда, можна уявити, як вона летить далі.
І все ж безсмертя душі геть нематеріальної я порівняв би з травинкою, котра проростає на якомусь майдані чи вулиці, крізь щілину між плитками або ще краще — крізь асфальт, пробиваючи сіру чи чорну товщу.
Ось вона вистромлюється — тоненька, тендітна. Добре, якщо відразу зігріє, дасть енергію сонце чи покропить, допомагаючи рости, дощик. Але навіть коли їх не буде, травинка ростиме. Бо інакше для чого вона шукала щілинку між плитками чи, більше того, пробивала асфальт?
— Який сьогодні день? — питає травинка.
— Понеділок, — чує чийсь голос.
«Тиждень тільки починається, — радісно думає травинка. — Є час жити, рости».
А втім, так думає, так пише автор цього есею. Бо сьогодні справді понеділок. Травинка ж просто росте. Неминуче росте. На неї наступає чийсь чобіт, а може, черевик. Але вона випрямляється. Бо… Бо мусить випрямитися. Вона вже частинка всього живого на цьому світі, а отже, і власне світу. І чогось більшого… Більшого за світ? Але ж більшого нібито бути не може. А раптом може?..