Часом уявляю, як несла бабуся додому запаленою оту громничну, чи страсну, свічку, захищаючи її од вітру своїми шкарубкими натрудженими руками. Якось подумалося, що вона була однією з останніх справді народних носіїв давніх, вироблених століттями знань і мудрості, всього багатства поліського фольклору. Знань і мудрості, які потрібні й досі.
Додам лише один штрих, про який мені розповіла односельчанка:
— Мій чоловік був колієм, приходив колоти свиню і на ваш хутір. За звичкою колієві за роботу дають додому свіжину. А бабуся Палажка була єдиною в селі, хто давав іще й білий круглий хліб, нею перед тим спечений. Досі пам’ятаю, як чоловік приносив той хліб.
Кажуть, що круглий хліб своєю формою нагадує сонце. А мені зі спілкування з бабусею чи не найбільше запам’ятався один епізод.
На хуторі перед вікнами хати, доми по-поліськи, росли в’яз і три вишні. Ще груша і три яблуні за хутором, коло ковбані, де прали й полоскали одяг. Основний же сад був за ровом, метрів за двісті-триста од власне хутора. Там дозрівали яблука, груші, сливи. Звісно, нам, малим, хотілося їх попробувати — ще перед основним, яблучним, Спасом (19 серпня), коли святили фрукти, садовину, як у нас казали, і дари саду можна було їсти. Правда, бабуся робила для нетерпеливої малечі скидку, казала:
— Пождіте, дітки, хоть до першого Спаса.
Перший, медовий, Спас випадав трохи раніше, 14 серпня. І все ж навіть до нього було чекати довго й нестерпно. Тож малі халамидники іноді робили потаємні набіги на садок.
Тоді ми з батьками жили вже у селі, де народилися мої брати Толя і Вася, сестра Галя. А от ми з братом Іванком були «хутірські». І ці «хутірські внуки» надто вже хотіли скуштувати великих, запашних, солодких груш-скороспілок, які звалися «паничі». Одного разу ми з Іванком десь наприкінці липня чи на початку серпня вирушили на хутір рано-вранці, сподіваючись, що бабуся буде поратися коло печі в хаті й ми собі крадькома нарвемо тих груш-«паничів».
Та ледве стали рвати, як бачимо: від хутора хутенько чимчикує бабуся і щось до нас кричить.
— Ну все, попалися, — сказав брат. — Зара нас сваритиме.
І хоч бабуся нечасто нас сварила, ми все ж збентежено й засоромлено завмерли. А бабуся наблизилася до рова перед садом і сказала:
— Пождіте, дайте я ж хоч за вас помолюся й перехрещу.
Вона помолилася й тоді перехрестила нас.
Досі пам’ятаю виразно цю разючу картину: бабуся Пелагея з піднятими руками, права рука осіняє нас хрестом, а за плечима бабусі вранішнє сонце, схоже на великий, щойно спечений хліб.
Дід. Діда Федора я, коли правду казати, не любив. Утім, як й інші мешканці нашого хутора. Невисокий, як і бабуся, проте жилавий і жвавий, він був суворий, рідко коли посміхався. Міг вдарити бабусю, за що я раз малим ризиковано вступив з ним у суперечку. Бабусині казки та іншу творчість дід називав побрехеньками, її душевні бесіди — бабусиними «пльотнями». Визнавав хіба лікувальні рецепти як справді «помочні». Працював він каторжно, не давав спуску собі й іншим, рано вставав і пізно лягав, пас колгоспні коні й невтомно доглядав город, зате після обіду вкладався, коли був удома, годину-дві подрімати в хаті на лавці, підклавши під голову долоню, і Боже борони було тоді озватися й розбудити діда. За все це ми, малі, на відміну від бабусі, ніколи не називали його дідусем, тільки дідом.
Але тепер вже я розумію, що тоді поряд зі страхом і неприязню до діда (на певній відстані) манила якась неусвідомлена приваба. Тепер-то знаю, що дід був справжнім українським селянином, хліборобом, який, як міг, беріг свою ідентичність, оте своє «Я», котре було міцно, не тільки душевно, аж до фізичного болю пов’язане із землею.
Якось дід Федір розповів, що, переселившись у 1932 році на хутір, коли польська влада дозволила переселятися із села на хутори, він шістнадцять років, до 1948-го, щодень копав канаву збоку від хутора, осушуючи заболочену діляночку за діляночкою, по крихті, ще під поле. Кожен день, казав дід, мусив прийти до тієї канави і хоч трохи викопати, щоб із заболоченої місцини збігала вода.
— А чого у сорок восьмому році перестали копати? — спитав я.
— Бо тоді в селі знов став колхоз і я зрозумів, що землю все одно скоро заберуть, — відповів дід. — То нащо було копати?
І землю таки забрали. Але дід, як міг, захищав свій хутір. Довкола села, я потім підрахував, було десь до двох десятків хуторів. І всіх їх наприкінці сорокових — п’ятдесятих років знесли. Лишився один-єдиний наш Кусий хутір. Дід, як міг, правдами й неправдами, оберігав його. Якось, уже пізніше, я почув од нього: