Якось під час такої чергової походеньки, коли я думав про своє, Бобик зупинився і поглянув на мене. Весело, допитливо, і начеб… примружено. Мовби й справді хотів про щось запитати. І наче до чогось заохочував, до чогось спонукав…
І я… Я почав розповідати йому про те, про що думав, щойно, перед тим, як зупинився. З того дня під час наших мандрівок полем і лісом я розповідав Бобику про свої шкільні справи й проблеми, про сімейні справи, про вірші, які тоді писав, новели й етюди, про життя, навіть міжнародні події, про те, що ось закінчу школу й поїду вступати, як же він тоді буде без мене… І я без нього…
Пес дивився розумними очима, здавалося, вслухався у балаканину свого чудика-господаря. І мені інколи здавалося, що Бобик теж мені ось-ось щось скаже. Іноді я казав за нього сам… Так тривало до закінчення школи і трохи далі…
Навесні 1969 року, через рік після закінчення школи і першого, як тоді казали, трудового досвіду, мене призвали до війська. Звісно, попрощався і з чотирилапим другом, не відаючи, що назавше. У листах додому питав і за Бобика. Батьки відповідали, що пес живий-здоровий і жде мене. Та коли повернувся після служби, то виявилося, що мого друга вже нема. Його продали. Трапилося це, за розповіддю тата, так. Узимку селянам роздавали ділянки під розчистку в колгоспному лісі. За це могли брати собі розчищені, зрубані і зрізані дерева, як дрова. Тато Сава ходив до лісу з Бобиком. Тут і угледів його працівник лісництва. Побачив, який пес розумний, а тато ще й прихвалив, і той лісник почав просити продати за цілий причеп дров. Тато сказав, що пес має дочекатися повернення сина з армії. Але наступного разу лісник збільшив ціну до двох причепів. Цілих два великих причепи, які забезпечували дровами й на другу зиму! Ще й десятку рублів і могорич на додачу. І тато таки не витерпів і продав Бобика. Мотивував тим, що я ж усе одно збирався після служби вступати до університету, отож пес був би без мене.
Я посумував, звісно, коли про це довідався. На мить щось мов затерпло в грудях.
Думав навідатися в сусіднє село. Та вирішив не робити цього. Раз сам не вертається додому, значить, не пробачає зради. Навіщо травити душу… Історія придбання пса і спілкування з ним теж назавше лишилися в пам’яті. А ще мені часом, коли згадую його, віриться, що він пам’ятав мої слова, сказані в полі й лісі.
Голос. У мене, як і у всіх підлітків, ламався голос. Але процес був довгим, болючим, із надто затяжним ларингітом, себто запаленням голосових зв’язок. Голос став огидним, писклявим, і після одного доволі насмішкуватого кепкування в’їдливого сільського дядька я остаточно занепав духом. Та найгірше було інше — коли викликали до дошки відповідати урок, я промовляв речення-друге, а далі слова кудись губилися, з горла вилітали сипливі звуки, а потім і взагалі не міг нічого вимовити. Почав страшенно комплексувати з цього приводу. Як мені здавалося, глузливо дивляться і хлопці, а особливо дівчата. Часом могли щось насмішкувате і сказати.
Уперше сам поїхав у Любомль в районну лікарню. Лікар виписав якісь таблетки, заспокоїв, що мушу це пережити, саме з часом пройде. Правда, ще порадив пити яблучний сік, але не магазинний, а вичавлений з домашніх яблук. Що я й зробив разом із мамою.
Позбавитися комплексування допоміг… футбол. Тоді якраз ішов чемпіонат світу 1966 року в Англії, і ми вперше дивилися репортажі з Лондона вдома у воротаря нашої вуличної команди Колі Дубини, батьки якого третіми в селі купили новітнє диво — телевізор. А потім і матчі союзного чемпіонату, правда, антена приймала тільки Брест, а через нього Мінськ, отож дивилися, як грає мінське «Динамо». Але ми повально захопилися замість гандболу, який культивувався в школі, футболом. Створювали вуличні, куткові команди, проводили всілякі турніри, а згодом, коли я вже закінчив школу, виникла сільська команда, яка взяла участь у кубку районного товариства «Колос» і несподівано виграла його. Грав я не вельми майстерно, хіба добре бачив поле, тому міг вчасно дати пас. Але я перестав звертати увагу, як розмовляю.
І настав день, коли голос вже не пропадав, коли я чітко проказав відповідь на уроці несподівано загрубілим голосом, здивувався, і мені раптом захотілося… співати. Що я й зробив уже після уроків, дорогою додому. Це був один із найщасливіших днів у моєму юному житті. Я говорив цілком нормально! Мені хотілося говорити й говорити.
Відновлення голосу, утворення нового — останній великий спогад і дитинства, і перший вже юначий. Наче те давнє життя знову завітало.
Десять простих слів — бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос — для мене досі значать дуже багато. Добре, що читач тоді поставив це дивне запитання.