— А якби він вас не любив?
— Не знаю, — всміхнулася вона напівжартома, переконано й гордо. — Мені здається, що я змогла б закохати його в себе.
— Звичайно, змогли б! — ревно вигукнув Біллі.
— Але ж на лихо, — додала вона, — тих хлопців, що мене кохали, ніколи не кохала я… О, гляньте!
Трусик із пухнастим хвостиком проскочив перед ними через дорогу, залишивши за собою тоненьку хмарку куряви, немов димок від цигарки. Ще один поворот, і з-під самих кінських морд нараз спурхнуло з десяток сполоханих перепеличок. Біллі й Сексон, мов діти, тішилися кожною несподіванкою.
— Ех, — промурмотів він. — Шкода, що я не народився фермером. Людей створено не на те, щоб вони ниділи по містах.
— Та ще коли вони нашої вдачі, — згодилася Сексон. — Вона на хвилю замовкла й глибоко зітхнула. — Яка краса! Прожити тут усе життя серед природи — то був би чарівний сон. Іноді я дуже шкодую, що я не індіянка.
Біллі кілька разів поривався звернути розмову на цікаву для нього тему, але все стримувався.
— Ну, а щодо тих хлопців, яких ви, як вам здавалося, кохали?.. Ви ж мені про них так нічого й не розповіли, — наважився він нарешті.
— Вас те цікавить? — спитала вона. — Далебі, вони того не варті.
— Звичайно, цікавить. Розповідайте. Ну…
— Гаразд. Слухайте. Перший був Ел Стенлі…
— Чим він заробляв гроші? — перебив майже владно Біллі.
— Він був картяр.
Біллі похмуро зиркнув на Сексон, і в його затьмареному погляді промайнула підозра.
— О, не турбуйтесь! — засміялася вона. — Мені було тоді лише вісім років. Бачите, я починаю від самого початку. Те було тоді, як моя мати померла, і Кеді взяв мене в прийми. Він мав готель і шинок, — невеличкий готель у Лос-Анджелесі. Спинялися в нього переважно робітники, навіть поденники й залізничники, і, мабуть, Ел Стенлі таки добре переполовинював їхні заробітки. Він був дуже гарний, спокійний і говорив так тихо й ніжно. Ні в кого я не бачила таких лагідних очей і таких чистих та м’яких рук, як у нього. Немов і тепер їх бачу перед собою. Він іноді грався зі мною пополудні, дарував мені цукерки й цяцьки. Він спав майже цілісінький день. Тоді я ще не знала через віщо. Мені здавалося, що він зачарований принц. А одного вечора його вбили в нашому барі, але перед тим, як померти, він убив свого вбивцю. Так скінчилося моє перше кохання.
Вдруге я закохалася після притулку — тоді мені вже минав тринадцятий рік, і жила я в брата (відтоді я ввесь час так з ним разом і живу). То був хлопчик моїх років, пекарчук, що розвозив булки. Я зустрічала його мало не щоранку, йдучи до школи. Він спускався завжди по Вудстріті й завертав на Дванадцяту. Може, мене вабив до себе не так він сам, як його кінь. У кожному разі, я любила його кілька місяців. А згодом його звільнено, чи щось, може, сталося, тільки замість нього з’явився новий возій. Так ми з ним не перемовили й словечка.
А потім, коли мені вийшло шістнадцять років, з’явився бухгалтер. Мені щастить на бухгалтерів. Адже ж то був бухгалтер з нашої пральні, отой, що його побив Чарлі Лонг. Я тоді працювала на консервні Гїкмеера; він теж служив там. І в нього теж були дуже ніжні руки. Але незабаром я побачила, що він за один. Він був… ну, та в нього були такі самі норови, як і у вашого хазяїна. Насправді я його ніколи не кохала, як перед богом — не кохала, Біллі. Я відразу відчула, що він хитрує зі мною. А коли я працювала на фабриці картонових коробок, мені здалося, що я закохалася в одного продавця. Він працював в «Універсальній крамниці» Кана, — знаєте, на розі Одинадцятої і Вашингтон-стріт. Порядний був хлопець. Але в цьому й біда: занадто порядний! Не було в ньому ні життя, ані запалу. Він хотів зі мною побратися. Та мене не вабило те анітрішечки. Мабуть-таки, я його не кохала. Був він вузькогрудий, миршавий, а руки мав завжди холодні й спітнілі. А проте — як одягався!.. Наче вискочив просто з галантерейної крамниці! Він загрожував кинутися в річку і багато всякої всячини плів, та проте я від нього відкинулась.
А після нього… опісля не було нікого. Я, мабуть, стала занадто перебирати, і мені більше ніхто не припадав до серця. Мої взаємини з хлопцями відтоді скидалися більше на гру або боротьбу. І ніколи ця гра не бувала цілком чесна — ми хитрували, як ті шулери, що ховають у рукав значені карти. Ми ніколи не бували прості й щирі, а немов намагалися одне одного перемудрувати. Щоправда, Чарлі Лонг був чесний. І той банковий касир також. Але ніхто не викликав у мене такої огиди, як вони. Мені все здавалося, що треба їх берегтися. Я знала, що вони, коли що, мене не пошанують, тож мала себе на осторозі.