Сексон перевела дух і глянула на чіткий профіль Біллі, милуючись, як він уважно править кіньми. Його пильний зір зустрівся з її поглядом, і вона мляво засміялася, випростуючи руки.
— Ось і все, — закінчила вона. — Я вам розповіла все, все, чого я ніколи нікому не казала. Тепер ваша черга.
— Мені, власне, нема чого розповідати, Сексон. Я ніколи особливо не упадав коло дівчат, тобто — не закохувався такою мірою, щоб одружитись. Я більше горнувся до чоловіків — до таких хлопців, як, даймо, Біллі Мерфі. Та і я надто захоплювався боксом, щоб гаяти час на жінок. Що ж, Сексон, скажу по совісті, я не зовсім святий, — ви розумієте, що я хочу сказати, — але повірте, я ще ніколи жодній дівчині не казав, що кохаю її. Не відчував потягу до цього.
— Але дарма, що так, — дівчата однаково вас любили, — лукаво зауважила Сексон, а в самої мало серце з грудей не вистрибнуло від його признання, що свідчило про чистоту та незайманість його вдачі.
Він ще пильніше схилився над кіньми.
— Сила дівчат, — наполягала вона.
Biн мовчав.
— Хіба ж ні?
— Я цьому не винен, — помалу відповів він. — Якщо їм цікаво було моргати на мене, хай би моргали, — я від того не злиняю. А коли мені до них байдуже, то маю ж я право уникати їх? Ви, Сексон, і уявити собі не можете, як умлівають жінки за боксерами. Знаєте, мені часом здавалося, що дівчата й жінки не мають ані крихти сорому в душі! Я, звичайно, не цурався їх — можете бути певні, — але й не зазіхав на них. Дурний той чоловік, що попадається на їхній гачок.
— А може, ви взагалі не здатні кохати? — зауважила Сексон.
— Може, — відказав він, і Сексон посмутніла. — В кожному разі, я ніколи не міг би покохати дівчини, що бігала б за мною. Може, яким жевжикам це й приємно, але справжньому чоловікові не до вподоби.
— Моя мати завжди казала, що у світі нема нічого над кохання, — промовила Сексон. — Вона й вірші про це писала. Деякі з них було надруковано в «Меркурії», що виходив у Сан-Хозе.
— Ну, а якої ви думки про кохання?
— О, я не знаю, — викрутилась вона, знову мляво всміхаючись до нього. — Я тільки знаю, що страшенно любо жити такого дня, як сьогодні!
— Певна річ! Та ще коли їдеш на таку прогулянку… — додав він хапливо.
О першій годині Біллі збочив на зелену галявину, оточену деревами.
— Ось тут ми й підживимося, — категорично сказав він. — На мою думку, краще попоїсти тут удвох, аніж зупинятися в якійсь придорожній корчомці. Тут буде нам і вигідно й безпечно, тож перш за все я повипрягаю коні. Нам нікуди поспішати. А ви тим часом візьміть кошика зі сніданком і розкладіть усе на фартуху від екіпажа.
Розпаковуючи кошика, Сексон вжахнулася, — який же той Біллі марнотратник. Спочатку вона витягла цілий арсенал сендвічів із шинкою та з курятиною, салату з крабів, круті яєчка; далі — мариновані свинячі ніжки, оливки й пікулі, швейцарський сир, солений мигдаль, помаранчі й банани і, нарешті, кілька пляшок пива. Тут усього було донесхочу й такого різноманітного, що це збентежило Сексон: Біллі неначе завзявся закупити цілу гастрономічну крамницю.
— Нащо ви змарнували стільки грошей? — сказала вона докірливо, коли він сів на траві обіч неї. — Цієї закуски на півдесятка каменярів вистачило б.
— Але ж вона вам до смаку?
— Авжеж, — ствердила Сексон. — Тільки ж усього забагато.
— Ну, то все гаразд, — вирішив Біллі. — Я люблю, щоб усього було досить. Передусім треба прополоскати горло від куряви, правда? До речі, вважайте на шклянки. Я маю їх повернути.
Перекусивши, він простягся горілиць на траві, і пускаючи синій димок із цигарки, почав розпитувати Сексон про її життя. Вона розповіла йому, що мешкає тепер у брата і сплачує йому щотижня чотири з половиною долари за своє утримання. У п’ятнадцять років вона скінчила школу й пішла працювати на джутову фабрику за чотири долари на тиждень; три з них вона віддавала Сарі.
— А отой шинкар? — запитав Біллі. — Чому він узяв вас у прийми?
Вона знизала плечима.
— Сама не знаю; знаю тільки, що всім моїм рідним жилося скрутно, а тоді особливо дошкулило. Родичі самі насилу животіли. Кеді — так звали того шинкаря — був солдатом у батьковій роті; він завжди присягався ім’ям капітана Кіта, і тому його самого прозвано Кітом. На війні його поранено… Мій батько не дав хірургам відрізати йому ногу; за це Кеді ціле життя своє був йому вдячний. Готель і шинок давали Кеді чималий прибуток, і я дізналася потім, що він нам багато допомагав, платив лікарям і згодом поховав мою матір поруч із моїм батьком. Мама хотіла, щоб я перебралася жити до дядька Віла; але на той час у Вентурських горах, де містилося його ранчо, трапився якийсь заколот, кількох чоловіків було навіть убито… Ця сварка вибухла через межування землі, чи то через гуртівників якихось, але так чи інак — дядька заарештували, і він просидів довгий час у в’язниці, а коли вийшов на волю, то довідавсь, що адвокати заклали на нього позов і відібрали йому ранчо. Тоді він уже був старий і зруйнований, і його жінка теж занедужала, — тож довелося йому найнятися за пічного сторожа, дістаючи сорок доларів на місяць. Отже, годувати ще й мене йому було несила, і тоді взяв мене в прийми Кеді.