Олександр Казанцев
Місячна дорога
Науково-фантастична повість
Частина перша
ПОКЛИК КОСМОСУ
Розділ перший
ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ
Людина за бортом!..
Другий пілот Анікін відсахнувся від телевізійного екрану. Громов, командир космічного корабля «Шукач», схопився з крісла. Високий, він уперся рукою в стелю кабіни.
На екрані чітко виднівся американський «Колумб». Від нього відокремився скафандр, із силою викинутий з люка.
Ні, це не космонавт, що оглядає корпус… Американська ракета була одномісною і… швидко віддалялася.
Громов подивився на Анікіна.
Приземкуватий, кутастий крем’язень, у якому було щось від куба, зрозумів його без слів. Швидкий і різкий у рухах, він увімкнув дальній радіолокатор, щоб тримати скафандр у полі зору телеекрану. Результати спостережень надійдуть в електронно-обчислювальну машину. Анікін заклав у неї перфоровану картку, задавши програму роботи.
Громов дивився на телеекран. Скафандр був зроблений із гнучкої пластмаси і точно відтворював форму людського тіла, для якого тут не було ані верху, ані низу. Розпростерте, неприродно невагоме, з ногами, що стирчали у верхній частині екрану, і розкинутими руками, воно поволі оберталося від отриманого поштовху.
Громов спохмурнів і здавався тепер старшим від своїх тридцяти п’яти років. У нього було масивне вилицювате обличчя з високим чолом і уважними, добрими очима. Він уявив собі, що відчуває самотня людина в порожнечі серед зірок, і пересмикнув плечима.
Різноколірні колючі зірки горіли без мерехтіння мертвим пекучим світлом, яке не розсіювало чорноти, що оточувала їх. Несумісне сусідство світла й пітьми було особливо диким і дивним поблизу яскравого кошлатого сонця, схожого на сліпучу медузу в морі мороку.
Дивний був гігантський диск уже близької планети, не сріблястої тепер, а сірої, зритої віспинами. Вона нагадувала вируючу й раптом замерзлу масу, на якій, мов на закипілій каші в казанку, роздувалися пухирі й, луснувши, залишили обриси кратерів. Частково затінена, опукла, вся в зубцях гір, шорстка, рельєфна, вона здавалася похмурим центром чужого Всесвіту.
— Впаде на Місяць? — із тривогою запитав Громов.
Анікін мовчки вказав очима на лічильну машину. Діловито блимали лампочки.
Так само блимала лампочками двадцять сім хвилин тому кібернетична машина американської ракети «Колумб». Перфоровану картку узяв з пульта жорсткою, ледь тремтячою рукою пілот Том Годвін.
На картці стояла лише одна цифра «27».
Том Годвін не наважувався підняти очі…
Все трапилося так несподівано!.. Зодягнений у скафандр з відкинутим шоломом, Том Годвін лише нещодавно прийшов до тями. За розробленою для пілота інструкцією, яка в Космосі мала силу закону, пілот зобов’язаний був перенести зліт і початок шляху приспаним. Перед зльотом Том зручно розташувався в кріслі пілота і зажив пігулку. У солодкій знемозі він кинув останній погляд крізь ілюмінатор кабіни, мов крізь вікно нью-йоркського хмарочоса, побачив від’їжджаючу гратчасту башту підйомного крана, далеку огорожу космодрому і за нею натовп репортерів і працівників «Амерікен-моторс». Над хвилястою лінією гір тягнулося дивовижно синє небо…
І ось, нещодавно опритомнівши, він відчув у тілі лячну легкість, а в голові гнітючу тяжкість. Небо зі вбитими в нього цвяхами зірок було чорним…
За інструкцією пілотові пропонувалося після пробудження прочитати свою долю… Але не за зірками, як це роблять модні астрологи в Америці, а за циферблатами приладів.
Автомати чудово вивели ракету на орбіту. Шорсткий Місяць майже закривав праве вікно. Огидна куля без хмар! До речі, Том Годвін так і не побачив прикритої хмарами земної кулі… Тепер Земля була вже диском, величезним, але значно меншим, аніж тисячоока місячна куля, що насувалася. Край земного диска був з’їдений тінню, він скидався на гігантський півмісяць з розпливчастими краями і якимсь дивним малюнком, у якому годі було вгадати обриси материків.
Стрілки на циферблатах тремтіли.
Спина у пілота похолола. Він не йняв віри очам. Покажчик пального показував майже нуль… Годвін відкинувся на спинку крісла.
Що трапилося? Як могла вийти така перевитрата!.. Залишку пального ледве вистачить, щоб посадити ракету на Місяць. А як повернутися? Просити, щоб закинули на Місяць пальне? Та хіба потрапить автоматична ракета куди слід? Через непрохідні місячні гори одній людині пальне доставити не до снаги.
Пілот умів тримати себе в руках, навіть знаходячись цілком сам серед зірок і приладів. Недаремно він проходив на Землі жорстоке тренування самотністю.