Він не боявся самоти. В усякому разі вважав, що опинитися на Землі за бортом життя куди гірше, ніж летіти самому на борту надійної ракети в Космосі.
А вилетіти «за борт» на Землі у Тома Годвіна були багато можливостей. Його батько був убитий у корейську війну. Навіщо знадобилося гинути Сельвіну Годвіну, зрозуміти було дуже важко… До того як потрапити у злощасну армію генерала Макартура, він працював у Детройті на автомобільному заводі «Амерікен-моторс», але залишився без роботи… Ось і пішов воювати… Він думав, що вміє це робити, набивши руку ще в Африці, б’ючи фашистів генерал-фельдмаршала Роммеля.
Сельвіна Годвіна оголосили в Америці героєм, і фірма «Амерікен-моторс» навіть узяла на себе турботу про його сина Тома, який ще в ранньому дитинстві залишився без матері.
Він здобув сяку-таку освіту, а коли підріс, став до конвеєра…
Але на біду в Америці почали купувати менше автомобілів. Був рік, коли залишилися непроданими 600 тисяч штук. Крім того, і у «Форда», і на заводах «Амерікен-моторс» цілі лінії верстатів і навіть конвеєри почали працювати… без людей.
Словом, Том Годвін залишився за бортом.
А росіяни запустили перший штучний супутник Землі…
Фірма «Амерікен-моторс» узялася робити ракети. Не лише космічні, звісно.
Тому Годвіну, нагадуючи де-не-де про батька, вдалося-таки влаштуватися. Він вивчав ракети, брав участь у їх випробуваннях, а коли знадобилося, виявив готовність летіти в Космос і навіть пройти муку самотністю, яка називалася випробуванням. Потрібно було цілодобово без відпочинку в повній «вакуумній» тиші сидіти в одиночній камері — моделі кабіни — і до чортиків у очах дивитися на стрілки приладів. А чортики з’являлися, вони піднімалися на стрілки, гримасували і зводили Тома з розуму. Деякі американські психіатри вважали, що космічний пілот неодмінно мусить з’їхати з глузду.
Том Годвін покладався на себе, і він летів у міжпланетному просторі сам. Кажуть, буддійські ченці в Гімалаях добровільно замуровують себе на декілька років у кам’яний мішок, де немає ні світла, ні звуку… Вони залишаються наодинці з самими собою, відмовляючись від світу й, не відвертаючись від самоспоглядання нічим, осягають «вищу досконалість»… Утім, можливо, це й є божевілля?..
Трясця! В порівнянні з гімалайським кам’яним мішком Космос із його світляними цвяшками зірок не такий уже поганий! Але якщо з кам’яного мішка хоч через декілька років можна було вийти, то звідси без пального не повернешся!
І Том Годвін затужив. Він затужив раптом за Землею, за людьми, за людським голосом… Туга ця була подібна до зубного болю. Том Годвін навіть стиснув руками щоки. Відтак гарячково почав налагоджувати радіозв’язок. Можливо, його вважають загиблим чи спричиненим? У навушниках зашаруділо. Це були звуки Землі. І раптом пролунав голос, людський голос хорошого хлопця Джона Сміта:
— Хелло, «Колумб»! Я — Америка.
У Тома Годвіна навіть сльози виступили на очах. Але хіба міг він показати людям на Землі свою слабкість!..
— Е-гей, Джоне! — бадьоро крикнув він. — З біса радий почути твій хрипкий голос! Тільки-но прочумався від клятого зілля. Голова гуде, але кістки цілі. — Він знав, що його голос запишуть на платівки, їх слухатиме вся Америка: у барах, у квартирах і в школах… голос першого американця, що летить на Місяць, якому слід триматися гідно. — Що там підрахували астрологи, звіздарі й кібернетичні машини? — весело запитав він. — Вріжуся в Місяць? Швидкість як належить?
— Все о’кей! — почулося в навушниках.
Том Годвін відсунувся від пульта з приладами. У нього було негарне простакувате обличчя сина фермера, величезні стиснуті кулаки й трохи сутула постать. Він майже люто дивився на одну зі стрілок циферблату…
— Ні, не все о’кей… — поволі промовив він. — Або покажчик пального бреше, мов професійний свідок під присягою, або… Кат його зна чому вийшла перевитрата пального. Чиясь брудна справа!.. Аби лише сісти на місячну кульку… А з приводу повернення, — похмуро додав він, — пам’ятника мені не ставте. Краще закиньте на місце посадки пальне.
Він почув якийсь шерех.
— Ох, уже ці мені перешкоди! — пробурчав він і зсунув навушники.
Та шерех тривав. Годвін обернувся і схопився. Очі його округлилися. Он воно що! Все-таки мають рацію кляті психіатри!..
— До дідька! — крикнув Годвін більше для того, щоб від звуку власного голосу оговтатися.
Але видиво не зникло.
Перед ним у скафандрі, що облягав тіло, з відкинутим шоломом стояла маленька тендітна жінка. Вона тривожно дивилася ледь примруженими очима і вдавано посміхалася.