— Хелло, Годвін! Я теж спала при зльоті, — нарочито бадьоро промовила вона.
— До дідька! — заревів, не тямлячи себе, Годвін. — Я вижену тебе геть, навіть якщо ти привид!
— Тоді дайте сигарету, — посміхнулася незнайомка. — Привиди не курять.
— Тим гірше, — сипло вимовив Годвін, сідаючи. — Духи принаймні не мають ваги. Але якщо ви жінка…
— Ви сумніваєтеся в цьому? — із зухвалою насмішкою запитала невідома.
— У вас має бути фунтів сто… сто зайвих фунтів, мем! — важко сказав Годвін.
— Може, ви запросите даму сісти? — сказала вона, намагаючись налагодити стосунки.
— Гм… Сісти? Мені потрібно думати про те, як сісти на Місяць, — неприязно відказав Годвін. — А кабіна… вірніше, ракета розрахована на одного… людиноподібного…
Молода жінка поморщилася.
Годвін схопився. Його охопив напад люті, що з ним іноді бувало.
Він у нестямі дивився на прилади, ладен видерти їх, викинути за борт.
Незнайомка спокійно спостерігала за ним.
— О, чорт! — простогнав пілот, повалившись у крісло. — Хіба набереш сто фунтів! Тут вирахувані унції…
— Що ви думаєте про мене, Годвін? — запитала незнайомка, всідаючись на край пульта і похитуючи ногою. — Я витримала зліт зовсім не у вашому зручному кріслі.
— Що я думаю, мем? — роздратовано повторив він. — Про те пальне, яке перевитрачено на вас при зльоті. Як ви сюди потрапили?
— Повідомте на Землю. Там чекають цієї сенсації, Годвін.
— Слухайте, мем, чорти б вас узяли! — скипів Годвін. — Нам ніколи не сісти разом ні на Землю, ні на Місяць. Пального не вистачить. Я вас не знаю. Можливо, ви хороша дівчина…
— Ви хороший хлопець, Годвін. Увімкніть радіо.
— Не поспішайте, мем. Я даю завдання кібернетичній машині. Деякий підрахунок, перш ніж… Ви самі не розумієте, в яку кепську справу вас уплутали. У яку кепську справу…
— Мене? — розсміялася незнайомка. — Якби ви знали, хто я!..
— Дуже приємно познайомитися, — пробурчав Годвін.
— Елен Кенні, Годвін… Елен Кенні з газети Хента «Уорлд кур’єр».
— Міс Кенні?.. Чув. Це ви придумали «Вавилонську вежу»?
— Ви так гадаєте, Годвін?..
Розділ другий
ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА
Доріжка з перламутрових відблисків протягнулася по воді. Ніби вся з риб’ячої луски, вона ряхтіла, жива й вабляча…
Над скелястими горами, що оточували озеро-чашу, вставав повний місяць, червонуватий і величезний. У його непевному світлі змінювалося все земне. Кам’яні вершини, здавалося, належали чужому світові, де немає півтіней, де лише платинове світло й чорні провали пітьми, де всі кути гострі, схили прямовисні.
Катер підходив до берега. У небо здіймалася, стаючи вищою від гір, дивовижна циліндрична споруда. Гостроносий її купол на мить закрив місячний диск, але місяць просвічував крізь голі в одному місці ребра.
Катер ішов тепер уздовж берега, уповільнивши хід. І вдень і увечері він привозив сюди групи цікавих туристів дивитися нове чудо світу.
Вежа, гладка і безока, заввишки могла б мати всі тридцять поверхів. Нижня її частина була обплутана будівельним риштованням. Обабіч височіли ґратчасті щогли підйомних кранів.
За низькою бетонною огорожею виднівся будівельний непотріб, бочки, балони, металеві балки і листи заліза, перевернута вагонетка без коліс… Зі стовпа звисали порвані електричні дроти…
Маленька американка примружившись дивилася на це запустіння, силкуючись пригадати: «Руда башта сягає під хмари, обірвана, без даху… На піску пустелі — руде каміння, обтесане, але так і не підняте вгору… На всьому руда іржа століть. Чия це картина?»
Міс Елен Кенні зовсім не була туристкою. Внизу під хмарним морем, що клубочилося між скель, у місті туристів зараз ішли останні перемовини про відновлення міжнародного будівництва, про що їй, визнаній королеві репортажу, належало дати газетний звіт.
Колись Елен Кенні, як і всі американські дівчата, мріяла стати кінозіркою чи «міс Нью-Йорк», але… вона краще вміла приховувати свої почуття, ніж зображати чужі, а розмір її стегон і бюсту був менший від оголошеного для «міс Нью-Йорк» стандарту… Довелося побувати і продавщицею універсального магазину, і однією з «гьорлс» вар’єте, нарешті, секретаркою бізнесмена, що виявився гангстером, словом, побачити життя після коледжу. Газета стала стременом, яке допомогло Елен заскочити Життю на спину. І Життя понесло. Елен трималася за гриву, мружилася і невідомо чому посміхалася. Вона любила швидку їзду.