Елен у жаху стояла біля основини горба. Командор повз по-пластунськи до Годвіна, що ледве виднівся на верхівці.
Але командор важив надто багато навіть для Місяця. За ним залишався слід зиґзаґоподібних галузистих тріщин.
— Трясця! — здавленим голосом сказав Годвін. — Як би дістати цей чортів балон. Я готовий спуститися за ним на мотузку.
— Не ворушіться, — скомандував Громов.
Він майже дістався до Годвіна й кинув йому кінець мотузка. Але кірка була надто тонкою — вона провалилася…
— Боже! — скрикнула Елен.
— Стійте! Не підходьте! — наказав їй Громов.
Громов і Годвін провалилися по пояс і ледве утримувалися, розпластавши руки. Кірка осідала.
— SOS! SOS! — у відчаї кричала в шоломофон Елен. — Івасю! Міраже! Нещастя! Вони провалюються! Мерщій на допомогу! Ви чуєте мене? На допомогу, на допомогу!
Анікін чув її голос. Він схопився й обмінявся поглядами з Євгеном.
Євген подав йому маніпулятором кинутий молоток.
— Лагодити сонячну батарею не будемо. Склепай хоча б гусеницю, — сказав він. — Хутчій!
Елен бачила зяючу діру на верхівці роздутості. Ані Громова, ані Годвіна на поверхні більше не було. Елен лягла на живіт і почала поволі підповзати до краю провалу.
Вона була легша від чоловіків, і кірка тримала її. Вона дісталася до рваного краю. За ним чорніла порожнеча. Елен поглянула вниз:
— Командоре! Томе! Зупиніться!
— Оленко! Не підповзай! Остережися! На Землі ми б розбилися…
— Зачепилися за виступ, — долинув голос Годвіна. — Балон загинув. Звідси не виберешся. Скоро кінець, Ель.
Із глибини утвореної газовим пухирем печери виднілося коло чорного зоряного неба, а на ньому світла плямка шолома скафандра.
— Даруйте мені, командоре, знаю, не можна, але… так уже заведено перед кінцем.
— Винен радше я, Томе. Не можна було відходити від танкетки. Кисню вистачить на декілька годин.
— Вважатимемо, що похорон відбувся. Дим салюту сумно ліг на землю. Тіла опущені в приготовану яму. А давно вона була для нас приготована, командоре?
— Гадаю, що мільйони років тому. У нас достатньо часу, щоб вивчити її. — Громов засвітив електричний ліхтарик, і негайно печера заблискотіла різноколірними кристалами, що поспіль вкрили її стіни.
Том Годвін навіть свиснув.
— Непогана скарбоночка!
— Ще одна наукова знахідка. Що це у вас у руці?
— Напевно, алмаз. Прозорий, мов сльоза, яку ніхто за мною не проллє. Трясця, командоре! Місячний алмаз тане в руках, мов моя надія…
— Стривайте, Годвіне! Ви зробили безцінне відкриття! Це лід… Викопна вода! Оленко! Тут вода.
— Івась поспішає! Він скоро виїде. Не упадайте на дусі, — почувся в шоломофонах голос Елен.
— На дусі ми не упадемо, аби тілом не гепнутися, — відгукнувся Громов, освітлюючи дно печери. — Стійте! Що це там за калюжа? Вода? Але чому вона чорна? Томе! Мерщій! Допомагайте мені, поки рідина не випарувалася.
— Трясця, командоре! Потрібно думати про порятунок душі, про Землю хоча б, а ви…
— Я думаю про Землю, Томе! Про скарби Землі.
— Як так? — здивувався Годвін, допомагаючи командорові спускатися по прямовисній стіні, усипаній голками самоцвітних кристалів.
— Тут колись кристалізувалися випари магми, — казав Громов.
— Ви дивовижна людина, командоре. З вами не знудишся і в чистилищі.
— Томе! Оленко! Я встиг узяти рідину в пробірку! Якщо це те, що я думаю, люди відкриють на Землі безцінні скарби.
— Івась зараз виїжджає! — кричала зверху Елен.
— Передай… коли б не добралися… обов’язково… неодмінно хай візьмуть у мене цю пробірку. Дуже важливо.
Елен заплакала. Вона передала по радіо дивний наказ командора.
Анікін із силою вдарив востаннє молотком і відкинув його набік:
— Ну, Євгене, тепер усе діло за тобою! У них скоро не залишиться кисню.
Танкетка рвонула з місця, сівши на задні траки гусениць, і помчала по камінню, немов розбігаючись для нового стрибка.
Елен перша відчула брак кисню. Вона лежала біля краю провалу й дивилася вниз, у темряву. Командор заборонив їй говорити, радив заснути. Уві сні кисню витрачається менше.
Вона лежала й думала. Про Євгена і про командора. І ще про Тома. Їй здавалося все дивним, мов уві сні. Адже вона мала спати… У скронях стукотіло. Вона справді скоро засне. І зовсім це не страшно.
Танкетка мчала слідами людей. Тут уже не мели місячні вітри, попіл лежав мільйони років.
Анікін стояв нагнувшись уперед, підштовхуючи рукою півсферу, немов міг прискорити біг машини.