— Місячні міста вигідно буде будувати уздовж цих природних насипів, — відгукнувся Петро Сергійович. — Їх легко перетворити на шосе.
— Місячні міста! — захоплено повторила Елен.
— Бачите це нагромадження скель? — продовжував Громов. — Посередині їх вінчатиме купол, з боків піднімуться малі куполи, нагадуючи східні храми. Казкове герметичне місто зі штучною атмосферою всередині. Від нього радіально протягнуться труби оранжерей. У них надзвичайно розростуться без кайданів земного тяжіння знайомі нам рослини. Мов сторожові башти, піднімуться навколо міста щогли геліостанцій з велетенськими дзеркалами, і, мов башти серед башт, найвище від усіх постануть два гігантські монументи Ціолковському і Кибальчичу[24].
— Кибальчич, — задумливо сказала Елен. — Я бачила його портрет. Чоловік із натхненним обличчям біля тюремних ґрат. Я дізналася, що він, засуджений до смерті за замах на царя, відмовився розмовляти про помилування з адвокатом, пославшись на те, що був зайнятий…
— Так, він був зайнятий першим проектом міжпланетного корабля, заснованого на реактивному русі. Він заповів свій проект людям.
— Що нині досягли Місяця.
— І тут побудують місто. Найвищий купол у ньому належатиме «храму обсерваторії». Жерці-«звіздарі», не знаючи перешкод атмосфери, відкриють науці вікові таємниці сусідніх планет.
— О-о, командоре! Я знайома з одним чоловіком, зовсім не жерцем. Перешкоди земної атмосфери не перешкодили йому побачити зміни у світлих променях на самому краю місячного диска. І він втратив спокій…
Петро Сергійович зупинився й міцно потиснув руку Елен:
— Це ви, звісно, про мене, Оленко. Спасибі. А зараз вам потрібно повернутися. Ви були дуже легкою супутницею.
— Так підказує ваше плече?
— Не лише плечові м’язи, але й серцеві.
— О’кей, Ель? Я також потисну вам руку!
— О, Томе. Чи задоволені ви, що знайшли на Місяці сестру?
— Сестра? Це, либонь, добре. У мене ніколи не було сестри.
— На Місяці можна дуже багато знайти. Я гадала, що ми тут знайшли Дон-Кіхота Космічного, а командор-бо радше Георгій Сєдов[25].
— Це, Оленко, надто високий приклад. Георгій Сєдов, навіть вмираючи, наказував матросам везти себе до Північного полюса.
— Вважайте мене за свого матроса, командоре, — сказав Том Годвін. — Слово «вперед» мене влаштовує.
— Я заздрю вам, Томе! І вам я заздрю, Георгію Сєдов!.. — Елен обома руками струсила руки чоловіків.
Елен довго дивилася услід тим, що відходили. Вони рухалися обережно, уникаючи стрибків. Їх світлі силуети ставали все меншими й меншими.
Елен заплакала. Вона не розуміла чому. І не могла витерти сліз.
Маленька, похнюплена, почвалала вона назад.
Петро Сергійович був майстром альпінізму. Він володів чудовою технікою скелелаза, яка стала в нагоді йому зараз.
На Місяці підніматися було і легше і важче. Можна було здійснювати величезні стрибки, застрибувати знизу на прискалки, можна було підійматися на цілком прямовисні скелі, учепившись пальцями за майже невідчутні шерехатості, але дуже важко було розрахувати свою силу й рухи. Щонайменша помилка загрожувала загибеллю.
Годвін був менш досвідчений у гірському спорті, але сильний та відважний і намагався не відставати від командора.
Подолавши особливо важку кручу, Петро Громов кидав униз мотузок, і Годвін спритно підіймався по ньому.
Просуваючись по вузеньких карнизах над прірвами, вони намагалися не дивитися в їх непроглядну чорноту. Втім, будь-яка тінь здавалася прірвою чи провалом, хоча нога й могла вільно ступити на неї.
Зупинилися перепочити. Внизу розкинулася гірська країна гострих скель, ще нижче тягнулася рівнина моря з круглими, здавалося б напівзатопленими, острівцями, з подобою лагуни посередині кожного з них.
— Схоже на відбитки гігантських копит, — сказав Годвін, — або на коралові острови, які я бачив у Тихому океані.
— Острови, це слушно. Але, звісно, не коралові. Перед нами, Годвіне, ті самі вулкани, ті самі утворені ними кільцеві гори, але тільки затоплені.
— Гори кільцями… Дивно… Можливо, у місячних чортів справді такі величезні копита?
— Ні. Просто на Місяці сила тяжіння мала. І лава, викинута з кратера, розліталася гігантською хризантемою.
— Непогана квіточка Вельзевула!..
— Розплавлена лава, не стикаючись із повітрям — адже його не було тут, — не втрачаючи через це тепла, падала кільцем і застигала, поступово зводячи навколо вулкана, в десятку кілометрів від нього, кільцевий бар’єр, який врешті-решт перетворювався на замкнутий гірський хребет. На такий хребет, Годвіне, зараз ми й піднімемося.
24
Кибальчич Микола Іванович (1853–1881) —