— Ване! Елен! SOS! На допомогу!
Євген гарячково крутив ручки апаратури, марно намагаючись підсилити звук:
— Довкола вогонь… Шукайте нас… — і голос Годвіна обірвався.
— Івасю! — закричала Елен. — Мерщій! На танкетку! Мій Міраже! Я благаю вас… Боже! Я так не хотіла їх відпускати…
Анікін уже біг від гумового намету.
— Що ж ви стоїте, Міраже? Мерщій! Адже могли ж ви перестрибнути тріщину!.. Чоловік ви чи ні!..
— Селено, зрозумійте… Танкетка не може рухатися. Радіозв’язок нестійкий.
— Ах, ще одне технічне рівняння. Ну, звісно! Воно не вирішується звичайними людьми! — крикнула Елен, зіскочила з танкетки, на яку вже було піднялася, й побігла слідами командора і Годвіна.
Анікін кинувся за нею. З тривогою дивився він, як злітає вгору маленька фігурка, як падає, — йому здавалося, що вона розіб’ється, але вона все-таки підстрибує знову і знову…
Анікін відставав. У нього боліла нога з розтягнутими зв’язками.
— Оленко, Оленко! Обережніше! — марно волав він.
І раптом повз нього промчала танкетка. Вона рухалася, якось дивно виляючи, немов втрачаючи керування і знову знаходячи його. Мотори працювали на повну потужність, здійнятий гусеницями порох не осідав, і Анікін загубив Елен із виду.
Тоді він забув про біль і помчав… ні! полетів услід за танкеткою, боячись відстати.
Танкетка чекала. Елен уже стояла на ній, спираючись рукою об півсферу.
Анікін застрибнув на залізний корпус і крикнув:
— Жени! Печи! Молодець усе-таки, Женько!
Танкетка рвонулася з місця, але нараз вильнула вбік. Елен повалилася на півсферу, а Анікін злетів на каміння. Танкетка зі всього розмаху уперлася носом у великий камінь, розбивши один з прожекторів. Машина завмерла, півсфера потьмяніла, зображення в ній зникло. Елен у відчаї била по півсфері кулаками. І, немов підкоряючись її волі, знову з’явилося зображення Євгена. Танкетка ожила, позадкувала. Анікін ледве встиг застрибнути на неї. Вона рвонула й помчала.
Світла смуга, схожа на залізничне полотно, попереду зникала під попелом, з’являючись знову лише біля самого підніжжя гірського кряжу.
— Там попіл, Женю! Глибоко! Треба об’їжджати! — крикнув Анікін.
Танкетка круто повернула, пробігла кількадесят метрів і зупинилася. Зображення в півсфері мерехтіло, то з’являючись, то зникаючи.
— Не можна, Івасю. Радіохвилі не проходять.
Танкетка почала задкувати.
— Я ненавиджу вас! — застукала Елен кулаками по півсфері. — Адже вони гинуть!
Танкетка спробувала об’їхати море попелу зліва, але й там незабаром втратила керування. Обрис гострих гір, за якими майже цілком сховався земний диск, залишив лише вузьку смугу, і лише по ній могла ще рухатися танкетка.
І тоді Євген зважився. Не звертаючи уваги ні на що, він спрямував танкетку просто в попіл.
Танкетка влетіла в море попелу з великою швидкістю і… попливла по ньому. Гусениці скажено крутилися, здіймаючи чорну хмару, яка спухала сірою кулею, розпливаючись туманом.
Але танкетка все ж рухалася вперед до світлої смуги вулканічних викидів, що виднілася крізь туман, піднімаючись із попелу.
Аби лише дістатися до неї!
— Міраже! Ні, я не помилилася в вас! Але тільки швидше! Швидше!
Раптом у шоломофонах знову прозвучав голос Годвіна:
— Я несу, командора. Скафандр пропалило. І я бачу вас, бачу. Ви не так далеко…
Том Годвін ніс Громова, відчуваючи, що плече його дубіє. Він увімкнув аварійний пристрій, що від’єднував його шолом від скафандра.
«Звісно, — думав він, — праву руку командора доведеться ампутувати, ногу також. Пропалило й у мене скафандр… Аби лише добігти до насипу, залізти на нього».
І Том Годвін біг.
Рука його метлялася батогом, перекинуте через ліве плече тіло командора було мульким. Том Годвін не подумав, що воно захищає його від смертельних вогненних крапель, він не знав, що краплі ще в декількох місцях пропалили скафандр Громова і космічний холод увірвався під захисний одяг, а повітря вийшло… Тіло стало негнучким.
І раптом у Годвіна задерев’яніла нога. Годвінові здалося, що у нього більше немає її. Він не міг зробити ані кроку. Зусиллям волі він змусив себе обережно опуститися на каміняччя й покласти поряд із собою тіло командора.
Кола пливли перед очима Годвіна. Серце, замість того щоб скажено калатати, билося все повільніше, спочатку воно молотом віддавалося у скронях, відтак почало завмирати, немов замерзаючи…
Майже байдуже подивився він на свій пошкоджений у декількох місцях скафандр. Затим зазирнув у обличчя командора.