— Ех, Івасю, Івасю! Про кисень-бо якраз і не слід було говорити.
— А в спортивних залах, де зможуть вправлятися в надзвичайній спритності місячні атлети, кисню буде навіть більше від норми. А які чудеса стануть виробляти в гімнастичних залах! Пам’ятаєш нашу залу в Космічному інституті? Я крутив там «сонце» на турніку, коли ти прийшла… Тут же спортсмен зуміє плигнути з підлоги до стелі.
— А місто? Місто…
— Воно не буде копією земного. Будинки упруться в небо, в купол. І до куполу сягнуть крони дерев, перерісши своїх земних предків. Навколо будинків-колон, немов витканих зі скла і світла, заструмують ручаї. На Місяці можна буде воду зачерпнути рукою… Під головним куполом у самому центрі постане головна будівля, мовби складена зі скляних циліндричних приступок, що природно переходитимуть у колону, яка вінчатиме будівлю, підтримуючи склепіння.
— Якби можна було, Івасю, я б тебе поцілувала.
— Але люди не захочуть жити, завжди замкнені, закупорені в місячних містах. Хто втримає їх там?
— Природа Місяця, сувора й невиправна…
— Людина може зробити все! Історія людського прогресу — це історія оволодіння енергією. Нею володіє тепер людина, і вона зробить неможливе. На Місяці в місячних породах у зв’язаному вигляді хімічних сполук є й азот, і кисень, навіть водень для води. Людина звільнить азот і кисень, і вони в земній пропорції створять навколо Місяця атмосферу із земним тиском. Вона, звісно, випаровуватиметься, але поповнювати її не складе труднощів. І штучно створена на Місяці вода заповнить водойми під небом, яке стане синім, мов у нас на півдні. Місячний попіл, як і поблизу Везувію, допоможе створити тут чудовий родючий ґрунт. На поверхні Місяця з’являться дивовижні сади, навіть ліси з деревами неймовірної висоти і краси. Перенесені з Землі, вони, не відчуваючи звичної для попередніх поколінь сили тяжіння, буйно розростуться. І на Місяць стануть прилітати люди Землі не лише працювати на копальнях чи в обсерваторіях, на геліостанціях чи космодромах. Люди Землі відпочиватимуть тут у казкових умовах, не відчуваючи земної ваги. Тут чудодійно вилікуються хвороби серця. Сюди стануть прилітати спортсмени для небувалих змагань у швидкості бігу, у висоті стрибків — з жердиною тут можна буде перестрибнути двадцятиповерховий будинок!.. Альпіністи зіткнуться з захопливими перешкодами, зі скелястими вершинами, з неприступними піками і хвилюючими прірвами… Людина, що побувала на Місяці, ніколи вже не забуде його, стане прагнути назад, як прагне кожен, хто побував у Арктиці… Вона сумуватиме за буйними місячними лісами, за озерами, по гладіні яких легко бігати у спеціальному взутті з перетинчастими підошвами, вона ніколи не забуде пречудового відчуття легкості, яка дозволить навіть ширяти в повітрі на заполах плаща, мов на крилах. Місяць стане щонайчудовішим місцем Землі, мрією, казкою, місцем щастя для кожного… Всі прагнутимуть побувати на ньому або повернутися знову на нього.
Елен слухала мов зачарована. Вона навіть не здивувалася тому, яким нараз постав перед нею Івась Анікін. На Місяці люди виглядають особливими. На Землі ми не знаємо їх, не вміємо розгледіти. Том Годвін, Петро Громов… тепер Анікін! Лише Елен Кенні нічим, окрім авантюризму, не проявила себе, нічим не довела, що гідна бути серед таких людей. Була лише членом невблаганного рівняння.
Невблаганне рівняння!..
Але ж воно повторюється тут, серед моря попелу, на крихітному камені, це невблаганне рівняння! В одній його частині запаси кисню в заплічних балончиках, у другій — двоє людей, вона й Івась Анікін, які дихають, споживають кисень. Але знаку рівності в цьому рівнянні немає! Як і в Космосі, в ракеті Годвіна, знову тут один зайвий…
Горда сила наповнила Елен. Нове, ніколи не звідане почуття оволоділо нею. Вона встала й підійшла до Івася Анікіна, що все ще дивився на розтріскану рівнину, змінену в його мріях велетенськими деревами й синіми озерами.
— Івасю. Я змогла вирішити.
— Що вирішити? — отямився Анікін.
— Я слабка, і мені потрібно заснути. Просто заснути. Ти візьмеш мій заплічний балончик. Я залишаю його тобі. Уві сні я побачу твій чудовий Місяць. Я дихатиму ароматом квітів і літатиму на розтягнутому прозорому шарфі. Ні, Івасю, не жартую, — Елен сумно похитала головою. — Я так вирішила. Я жінка. У мені інстинкт усіх матерів, що жили до мене.
Анікін відсунувся й свиснув, міряючи Елен поглядом.
— Це ти облиш, Оленко! Геройство не потрібне, жертви не приймаються.
— Жінка створена для того, щоб дати дихання іншому. Я ще нікому не дала дихання.