— Дихатимемо разом. Дихатимемо… поки дихається.
Елен нічого не могла вдіяти з цим упертюхом. Це виявилося важче, ніж самій ухвалити рішення. Він відкидав розумне, логічне… А ще кажуть, що лише чоловіки логічні.
Через деякий час про два заплічні балончики можна було вже не говорити.
Івась не розповідав більше про майбутній Місяць, дивовижні ліси й земних туристів. Він лежав на боці й важко дихав, з великими перервами піднімаючи й опускаючи груди. Елен розглядала крізь прозорий шолом його веснянкувате, кирпоносе, вкрите краплями поту обличчя і плакала.
В Івася був завидний об’єм легенів, які годі було навіть порівнювати з легенями Елен. При кожному подиху Анікін споживав значно більше кисню, ніж Елен. І ось тепер… Кисень у балончику Анікіна вичерпувався.
Івась ослаб, він уже не чинитиме опору. Може, зробити таки зараз, проти його волі? Він пробачить…
Він сказав:
«Дихатимемо разом, поки дихається».
Разом! Дихатимемо разом!
Адже це й є вирішення рівняння!
Елен почала гарячково приєднувати свій дихальний апарат до скафандра Івася.
— Івасю, рідний! Вдихни… Тобі краще? Ти чуєш мене?
— Що таке? — прочумався Анікін. — Оленко? Ти не смієш! Зараз же від’єднай!
— Дурний! Я ж не задихаюся. Я не заснула. Я зрозуміла, як потрібно. У нас спільне дихання. Спільне! Відчуваєш? Ми дихаємо одним повітрям…
Із космічного корабля «Розум», що летів до Місяці, було передано на Землю повідомлення. Вдалося перехопити радіопередачу між шоломофонами місячних дослідників Елен Кенні й Івана Анікіна, що залишилися живими. У них спільне дихання, вони дихають одним повітрям…
Радіокоментатори й диктори у всьому світі, не змовляючись, додавали до цього повідомлення від себе, що люди Землі також дихають одним повітрям. Людству варто мати одне, спільне дихання…
Розділ сьомий
МІСЯЧНИЙ КАМІНЬ
Колючі, різноколірні зірки не мерехтіли. Розсипані по небозводу, над Землею, вони відрізнялися лише величиною, але тут, у Космосі, дивовижно чітко було видно зірки, ближчі й дальші. У знайомому сузір’ї Великої Ведмедиці деякі зірки цілком випадали з малюнка, настільки очевидно було, що вони відокремлені одна від одної незбагненною глибиною простору.
На яскраве кошлате сонце, оточене вогненною короною, не можна було дивитися, й разом з тим сусідні зірки аніскільки не блякли.
Це також було дивним, тому що Євген бачив таке сонце лише на екрані лабораторії, коли вів «Шукач-ІІ» до Місяця.
Місяць не виглядав величезним півмісяцем, хоча освітлений був лише його серп. Зблизька затінена його частина, сіріша, була чудово видима у всіх деталях. Не таким запам’ятав Місяць Євген, підлітаючи до нього вперше…
Уперше! А зараз не вперше?
Вважалося, що він уже перетинав Космос, досяг Місяця, ступив на його поверхню. Ще вчора він ладен був це стверджувати, а зараз…
Незвідані відчуття охопили Євгена. Магнітні підошви, дозволяючи ходити по металевій підлозі, лише утримували тіло, але саме воно було сповнене незбагненною легкістю, спочатку неприємною, нудотною, а відтак радісно-п’янкою.
Корабель був величезний, із безліччю відсіків і коридорів. Він давав уявлення про майбутні зорельоти, в яких люди, перетинаючи галактики, житимуть роками. Подорож у ньому нагадувала політ у «Шукачі-ІІ» не більше, ніж поїздка у м’якому вагоні експреса їзду на мотоциклі.
Нові відчуття не затьмарили гіркої тривоги Євгена за близьких йому людей… Пригнічений, неуважний, бродив він по переходах, прислухаючись до дзвінкого стуку підошов. Мати!.. Вона не переживе… Добре, що сильна Наталя з нею…
На «Розумі» летіло дванадцятеро людей. Зустрічаючись з ними, він мовчки поступався дорогою. Це були двоє американців, професор Тріпп, член космічного комітету, і старий пілот Джон Сміт, радист «Розуму», запасні пілоти англієць Джоліан Сайкс, поляк Нагурський і француз Лавеню, добровольці, що в останню хвилину добилися введення їх до складу екіпажу. З радянськими учасниками експедиції, зокрема з тими, кого вже знав весь світ, Євген дружив ще в Космічному інституті. Лише він один не проходив там спеціального тренування, не розраховуючи летіти в Космос.
Академік Бєляєв знайшов Євгена в салоні з закритою книгою в руках:
— Даруй, що відвертаю. Ми порадилися з професором Тріппом і вирішили, що посадку ракети довіримо тобі. У тебе є досвід, ти вже спускався на Місяць і знаєш, куди саме треба посадити корабель.
Євген не подав вигляду, як схвилювали його ці слова. Ракету він знав чудово, ще готуючись до телекерування «Шукачем-ІІ». Але «Розум» був таким величезним.