Євген запхав книгу корінцем до стінки в шафу і поспішно пройшов до рубки керування.
— Хелло, Еджине! — сказав Джоліан Сайкс. — Ви будете єдиною людиною, яка без повернення двічі прилетить в одне місце.
Євген кивнув головою і зайняв крісло, яким поступився йому Сайкс.
До поверхні Місяця залишалося близько трьохсот кілометрів. Крізь металеву раму вікна виднілася освітлена частина кулі. Зверху здавалося, що вона вкрита калюжами. Великі й малі, ці «калюжі» були цілком круглими, полискуючи гладкою й твердою поверхнею. Кам’яна крига деяких озер була зрита двома-трьома вирвами теж із гладким дном. Коли Євген летів до Місяця вперше, він усього цього не розгледів.
Гориста частина Місяця здавалася дуже дивною через довгі тіні, що відкидалися низьким сонцем. Деякі кратери зяяли чорнотою, немов не мали дна. Менш високі гори зникали в тіні зазубрених піків, справжні відчуття порушувалися.
Євген непокоївся, чи знайде він точне місце на краю місячного диска, куди дісталася експедиція Петра Громова.
Зараз не було межі між видимою й невидимою з Землі частиною місячної кулі. Місячний глобус, що стояв на пульті, був зроблений зі всіма подробицями лише в одній півкулі, а в другій дуже приблизно за фотографіями автоматичних міжпланетних станцій. Він не цілком скидався на поволі зростаючу внизу кулю.
Євген змусив гігантський корабель обернутися дном до Місяця.
Піт виступив у нього на чолі, не стільки від виниклого відчуття свинцевого тягаря, скільки від нервової напруги.
Все нижче опускалася ракета-коло́с. Вібрували її стінки, ревли гальмівні дюзи.
Чудовий корабель! Як він слухається кожного руху! Адже Євген звик до того, що його накази виконуються через півтори секунди. І дізнавався він про це ще через такий самий час. А зараз…
За рамою вікна виднівся знайомий гірський кряж, перед яким лежало зрадливе море попелу. Тоді цей кряж курів… Зараз він був по-місячному похмурий і незмінний.
Усі члени екіпажу припали до вікон. Вони бачили місячний пейзаж уперше.
Літаюча вежа опустилася. Її лапи, спружинивши, скидалися на тріумфальні арки.
Скафандри були вдягнуті завчасно.
Зорельотчики вервечкою спускалися по алюмінієвій драбині у хмару пороху, здійнятого дюзами з поверхні.
Євген, Джон Сміт, Казимир Нагурський і Жак Лавеню — рятувальна команда — не стали чекати, коли розсіється пиловий туман, вони побігли у вказаному Євгеном напрямі.
Євген бачив під ногами сліди танкетки, які він сам нещодавно залишив тут…
Він знову був і в знайомому і разом з тим цілком незнайомому місці… Знову та сама легкість у всьому тілі, яку відчував він у польоті, і гнітючий тягар на серці.
Туман скінчився.
Місячний пейзаж уразив Євгена, немов він бачив його вперше. Жоден телевізійний екран не міг передати абсолютно неправдоподібну контрастність усього, що сприймало зараз око. Здавалося, тут були лише дві барви, біла й чорна, й ніяких півтіней, ніяких колірних відтінків. Враження посилювалося через довгі тіні, що перетинали рівнину й видавалися прірвами. Вони лягли й на морі попелу. Якщо ці холодні тіні дісталися до острівця, то… Мінус сто градусів! Цього не витримають скафандри!
Євген чудово їздив по Місяці на танкетці, але ходити по Місяці він не вмів, як і його супутники. Він не міг узгодити своєї сили й рухів. Він поспішав, хотів бігти, і кожен крок підкидав його високо вгору, йому здавалося, що він розіб’ється об каміння…
І все-таки він біг, як бігли і його товариші.
Слід танкетки пірнув у попіл. Усі четверо зупинилися, натягуючи подобу мисливських лиж, які дозволять пройти по попелу.
Казимир Нагурський тримав на плечі балон кисню, Жак Лавеню ніс два запасні скафандри, у Джона Сміта були ноші.
На острівці виднілися скоцюрблені тіла…
Євген підбіг до Елен першим. Він побачив, що шоломи Елен та Анікіна сполучені спільним шлангом. Він приєднав до нього кисневий балон.
Сміт і Лавеню побігли по попелу далі, до гірського схилу.
У відчаї дивився Євген на загострені риси милого обличчя. Елен була зовсім іншою, зовсім-зовсім іншою…
Анікін отямився першим.
— Ну ось! Не потонув усе-таки! — сказав він і посміхнувся.
Нагурський робив Елен штучне дихання. Євген намагався допомагати. Він був майже певен, що все марно.
Але він помилився. Елен розплющила очі й довго дивилася, нічого не усвідомлюючи. Вона побачила вродливе обличчя поляка, й очі її здивовано округлилися. Але ще більше здивувалася вона, упізнавши Євгена.