Кутики її губ опустилися.
— Євген, — сказала вона й задумливо повторила: — Значить, Євген…
— Як ви себе почуваєте, Елен? — запитав він.
Примружившись, вона дотяглася до руки Євгена, легенько потиснула її й розридалася.
Більше Євген ні про що не питав.
Авжеж, Елен була іншою, як і все навколо. Щоб відчути, що ти знаходишся на Місяці, треба, виявляється, бути на самій планеті, а не лише бачити її скелі за допомогою найдосконалішої апаратури. Щоб розуміти людину, потрібно бути поряд з нею…
Чотирнадцять зорельотчиків повільно один за одним простували по морю попелу до гірського кряжу.
Елен та Євген рухалися останніми. Елен ішла, низько опустивши голову. Вона ніяк не виявила своєї радості чи задоволення, що він усе-таки прилетів на Місяць. Можливо, вона знаходила це цілком природним… І раптом Євген видався сам собі нікчемним, дріб’язковим… Чого він сподівався? Визнання геройства? А цьому тут зовсім інше мірило. Він бачив кожен їх крок. Але його не було з ними! І, звісно, тепер він не впізнавав її. Не було в ній колишньої жвавості, гостроти, невичерпної милої жіночності. Тоді вона була сама. Навколо все було дике, яскраве й похмуре. А вона була цілком сама й гарячково вхопилася за єдине, що пов’язувало її з Землею, за його «зображення», за живе людське слово, яке звучало в її шоломофоні.
А людина, поряд з якою йшла вона Місяцем, була іншою, зовсім іншою людиною.
Євгенові важко було зізнатися, що він не може відокремити в собі біль образи від болю втрати…
Петро Громов і Том Годвін лежали в заглибині між двома виступами скелі. З двох боків урівні з цими виступами було насипане каміння. Прозорі ковпаки шоломів були зняті. Обидва дослідники дивилися в зоряне небо, яке наважилися підкорити…
У них були строгі, спокійні обличчя, навіть величні, можливо через те, що вони чимось нагадували скульптуру.
— Я подумала, що вони перетворилися на місячний камінь.
— Ми закриємо їх кам’яною плитою, — сказав академік Бєляєв.
— О ні! — запротестувала Елен. — Вони завжди мають дивитися в зоряне небо. Вони перші дотяглися до нього.
— Ні, — похитав головою академік. — Вони — люди Землі. Хай за звичаями батьківщини камінь накриє їх гробницю.
— Я була б сама собою, якби ридала зараз.
— Не стримуйтеся, Елен. Буде легше, — сказав Євген.
Елен заперечно похитала головою:
— Хай буде важче.
Джон Сміт приніс «особисті речі» загиблих, що виявилися в їх скафандрах: золоті самородки Тома Годвіна, скляні пробірки з темною рідиною й червонуватою масою і синю жіночу косинку.
Елен сказала:
— Я не знаю, чий цей тонкий шарф, але я заздрю тій жінці, навіть її горю…
— Візьміть, — простягнув їй косинку академік.
— Ні. Покладіть шарф із ним. А золоті самородки — разом з Томом. І ще ось це. — Елен простягнула червоний камінець.
— А це, — продовжувала Елен, беручи скляні пробірки, — це дозвольте мені взяти. Він дуже цінував ці відкриття.
— Ми продовжимо їх, — сказав Євген.
Елен ковзнула по ньому поглядом.
Дванадцятеро людей, усі, крім Елен та академіка, підняли величезну базальтову брилу. Це було можливо лише на Місяці.
Обережно несли вони, спотикаючись на нерівностях, важку кам’яну плиту й обережно опустили її на могилу.
Елен мужньо зняла кінокамерою мить, коли застиглі в холодному й мудрому спокої обличчя перших дослідників Місяця закрили надгробком.
Лише Євген бачив, яких зусиль вартувало Елен триматися.
— Я знаю, — сказала вона. — В один з наступних рейсів сюди прилетить скульптор. Він викарбує на цьому місячному камені їхні статуї. Саме так, як уявила я їх собі на острівці.
— Їм викарбують пам’ятник і на Землі, — сказав академік.
Елен відійшла убік.
Євген знав, що вона плаче.
Академік дав по радіо сигнал, і з велетенської вежі «Розуму» вилетів сніп ракет. Немов викинуті з жерла вулкана, вони залишали за собою вигнутий димний слід. Усі разом вони нагадали розквітлу в чорному небі хризантему. Відтак зоряні вогники почали поволі падати між нерухомих зірок. Вони були схожі на вогненний дощ…
Розділ восьмий
СЛІД РОЗУМУ
Гірський кряж на краю місячного диска назвали Горою Пам’ятника.
— Я так подумала, — сказала Елен, — якщо ми піднімемося на вершину гори, як це хотіли командор і Годвін, ми зробимо їм найкращий пам’ятник.
— Міс Кенні каже вельми розумно, — відзначив професор Тріпп. — Найкращий пам’ятник ученому — завершення початих ним досліджень.