— Напишете книгу?
— Авжеж, книгу про нього, про Тома й Івася… Навіть про себе. І, знаєте, навіть про вас, про віртуозного водія танкетки.
— Дуже вдячний.
— Будь ласка. А ви?
— Я готуватиму польоти. Це дуже морочлива й непомітна справа. Роки готувати, координувати зусилля сотень тисяч людей, щоб потім, якщо мені довірять ракету, як довіряють льотчикові-випробувачеві літак, спрямувати чудове творіння розуму й рук людей до інших планет. Адже я майстерний водій, як ви сказали…
— Цілі у нас спільні, Еджине, а шляхи різні. Колись я візьму у вас інтерв’ю під час вашого тренування.
— Буду радий.
— Але я ніколи, чуєте, ніколи не говоритиму з вами по телефону, ніколи…
Євген промовчав.
— І я ніколи не підійду до телевізора, якщо ви опинитеся в студії.
— Я постараюся не потрапляти на екран.
Євгенові кортіло запитати, чи буде в книзі щось про Селену, але він не запитав.
Академік виявився невгамовним. Йому вже не сиділося:
— Друзі, єдине, від чого тут можна втомитися, то це від відпочинку!
Євген рішуче піднявся й перекинув через плече мотузок.
— О’кей! — сказала Елен і труснула стриженою головою.
Євгенові вдалося знайти зручний перевал, але, щоб скористатися ним, треба було перебратися через чорну прірву.
— Вона немов наповнена сажею, — відзначив Джон Сміт. — Потрібен щонайменше міст імені Вашингтона.
— Буде міст імені Сміта, — пообіцяв Нагурський.
Він приніс ракетний гарпун. Гарпуном треба було поцілити точно в одну з тріщин на протилежному боці провалля, щоб він застряг там і дозволив натягнути прив’язаний до нього мотузок.
Нагурський виявився чудовим стрільцем.
— У вас, хлопче, добре піде китобійний бізнес, — відзначив Джон Сміт.
Гарпун міцно застряг у тріщині. Мотузок вдалося натягнути, і всі по черзі переправилися через прірву за допомогою гака й підвісної петлі, як свого часу переправлялися перші дослідники через місячну тріщину.
Євген запропонував було Елен переправитися з ним разом, як вона це робила з Петром, але вона сухо відмовилася.
Група підіймалася все вище й вище. Семеро людей допомагали одне одному, страхували одне одного, намагалися зробити сходження безпечнішим.
Виднокрай став ширший, а опуклість місячної кулі різкіша. Але видимість удалині залишалася цілком такою самою, як зблизька. Жодного серпанку! Щоправда, розрізнити деталі вдалині було важче, але не тому, що вони були дрібніші, а тому, що обриси гір мовби нашаровувалися один на одного.
Євген вів групу точно. Зробили ще один привал, відтак кидок і… люди побачили «той бік Місяця».
Він не мав бути особливим, чимось корінним відрізнятися від видимої з Землі частини, але… Було на «тому боці Місяця» щось, що змусило всіх завмерти.
— Ось він, вулкан Петра Громова! — першим промовив академік, піднімаючись на останній камінь перевалу.
— Пречудовий вулкан! — сказав Жак Лавеню.
— Він більший від Везувію й Етни, — відзначила Елен.
Так, це було цілком нове: вулкан на Місяці! Посередині величезного цирку над гострим конічним піком клубочилася хмара диму, вірніше, вона стовпом злітала вгору і там розпливалася туманною кулею.
Чорна тінь тягнулася від вулканічного піку через усю арену цирку й досягала протилежної частини кільцевого хребта, розмальованого вертикальними світлими смугами.
Академік дивився на діючий вулкан у бінокль і жалкував, що окуляр не можна притиснути до самих очей. Заважав ковпак шолома.
Так і не прилаштуваши бінокль як слід, він махнув рукою і передав його Джонові Сміту, що стояв поряд.
— Чудовий комин, сер. І димить, — сказав той і передав бінокль Джоліанові Сайксу.
Євген узяв бінокль останнім. Елен скоса спостерігала за ним. Спочатку він дивився на центральний пік, над яким стояв димний стовп, а відтак почав чомусь розглядати засипане вулканічним попелом дно кратера. Бінокль затремтів у його руках.
— Що ви бачите? — тихо запитала Елен.
— Подивіться ви, — сказав Євген.
Елен узяла в нього бінокль і піднесла до очей.
— Це, напевно, міраж, — сказала вона.
Євген здригнувся, почувши це слово, не відразу збагнув його справжнє значення.
— Цього не може бути, — продовжувала Елен. — Ми тут не проходили.