— Що таке? — зацікавився академік.
— Сліди, — сказав Євген.
— Які сліди? — здивувався Бєляєв.
— Погляньте.
Академік сердито узяв бінокль і цього разу зумів ним скористатися як слід.
У всіх шоломофонах чулося важке, уривчасте дихання.
Академік строго обернувся до Елен та Євгена:
— Ви не могли тут пройти?
— Для цього потрібно було б перебратися через кільцевий хребет, — нагадав Євген.
— Значить, хтось перебрався? — підвищив голос академік.
Євген знизав плечима.
Тепер у бінокль дивилися всі по черзі. Те, що вони бачили, перевершувало все допустиме…
Від підніжжя кільцевого хребта по дну кратера до центрального піку вулкана тягнувся ланцюжок… слідів.
Так, це були сліди… безумовно сліди! Маленькі лунки в шарі попелу.
І кожна — на відстані кроку від сусідньої.
— Шестиноге місячне чудовисько, — вирішив Жак Лавеню.
— На Місяці чудовиськ немає й бути не може, — строго сказав академік.
— Не шестиноге, — відзначив Нагурський, розглядаючи далекі сліди в бінокль. — Радше, це сліди трьох двоногих…
— Неймовірно! — вигукнула Елен.
— Це… це… — академік майже задихався, — слід Розуму!
— «Розуму»? — подивувався Лавеню. — Але ж він…
— Та не ракети ж! — вибухнув академік. — Хто міг залишити сліди на Місяці?
— Справді, хто?
— Лище розумні істоти, — переконано сказав старий учений.
— От, трясця, яка прикрість! — вигукнув Джон Сміт. — Встигли раніше від нас…
Академік розсміявся.
— Це щось подібне до ква́сного патріотизму у всеземному масштабі. Ви що, гадаєте, подвиг відкривачів був би менший, якби вони відкрили населену планету? Наші загиблі герої відкрили населений Космос! Наукова пристрасть вела їх саме до цього місця, куди прагнули колись і представники чужого, невідомого нам Розуму.
— І ті й ті цікавилися діючим тут вулканом, — підказав Євген. — Тому й зійшлися їхні шляхи.
— Хоча і відокремлені часом у п’ять тисяч, а може, і в п’ять мільйонів років, — продовжував академік.
— А раптом це вирви від викинутого з жерла каміння, що впало ланцюжком? — засумнівався Жак Лавеню. — Такі вулканічні викиди не спростували б засад віри.
— Віра? — вигукнув Нагурський. — Тоді довелося б повірити, що каміння вилітало разком намиста. Надто вже точні відстані між лунками.
— Поважаю будь-які переконання, — сказав академік. — Волію не відкидати, а спростовувати. Нам залишилося зробити всього лише крок, щоб переконатися в тому, що в лунках немає каміння і що ми, люди, — зовсім не біблійні обранці природи і зовсім не самі існуємо у Всесвіті! Стане гранично ясно, що безліч далеких і близьких світів породили Розум. Десь він виявиться давнішим і вищим, ніж у нас. І природно, що, прагнучи до пізнання всього сущого, розумні істоти летіли в Космос, як полетіли й ми. І вони зупинялися, хай йому біс!.. Зупинялися… в усякому разі на Місяці, і хтозна де ще! Можливо, тепер і на Землі ми шукатимемо їх сліди.
— Далебі, я попрошу тоді відлучити мене від церкви, — відзначив Жак Лавеню.
— Друзі, — сказав академік, — якби я не керував міжнародною космічною експедицією, я наказав би зараз же на відчай душі спускатися в кратер. Хтозна, що ми відкриємо, йдучи по слідах! Братів по Розуму, простягнуту руку вищої цивілізації!..
— Але ви обережний керівник експедиції й мусите покласти тут крапку? — запитала Елен.
— Крапку? — обурився академік. — Це ви писатимете свою повість «Місячна дорога» й поставите тут крапку, напишете «кінець», а наука, дослідження, життя… вони ніколи не закінчуються!..
© КАЗАНЦЕВ А. П. Гости из Космоса. — М.: Московский рабочий, 1963. — 612 с.
© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2010.
Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm