Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип'ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
— Мені здається, що це місце причарувало мене, — сказала вона. — Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір'я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.
Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.
— Гляньте! — промовила вона. — Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!
Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.
— Знаєте, на що це схоже? — сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. — Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, — люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!
От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.
— Беттередж! — долинав чийсь голос. — Де ви?
— Тут! — вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.
Її щоки вкрилися таким чудовим рум'янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.
— Хто це? — спитав я.
Розанна повторила моє ж запитання.
— Хто це? — сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.
Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.
— Милий, старенький Беттередж, — сказав він, — я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?
Ой лишенької Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!
Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.
— Що за дивачка! — сказав містер Френклін. — Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?
— Думаю, сер, — відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, — її здивував ваш закордонний лоск.
Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь — на втіху та заохочення всім дурням, — бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.