Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залишила цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, напевно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.
Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першого-ліпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, — ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.
Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання містерові Кенді, коли б він не промок до самісіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непромокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.
Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.
Розділ XI
Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платті її доньки.
— Речел, — сказала вона, — куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?
Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може, доводилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними відчуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди сховати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл поряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила сховати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можливість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.
— Моя люба, адже твоя індуська шафка не замикається, — сказала міледі.
— О, господи, мамо! — вигукнула міс Речел. — Та хіба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?
Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.