— А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схорону? — спитала вона.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не переконаєш.
— Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі дещо сказати.
З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли її думки.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.
— Беттередж, — сказав він, — я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люблять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?
— Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.
— Гаразд, — сказав містер Френклін. — А тоді ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На добраніч!
Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.
Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людьми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди незнатні.
Містер Френклін відмовився від коньяку і пішов наверх з містером Годфрі, бо їхні кімнати були поряд. Однак на площадці кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, він сам передумав.
— Можливо, мені й захочеться випити вночі, — гукнув він униз. — Надішліть-но в кімнату коньяку й содової!
Я послав Самюеля з коньяком і водою, а потім пішов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися від здивування, що їх випустили в таку пізню годину, і стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував їхній запал; вони хлебнули трохи води й залізли назад у свою конуру. Повертаючись у дім, я помітив на небі прикмети, що віщували зміну погоди на краще. А поки що дощ лив як з відра і досхочу напоїв землю водою.
Ми з Самюелем обійшли весь будинок і, як завжди, замкнули всі двері. Цього разу я все оглянув особисто і ні в чому не поклався на свого помічника. Все було замкнуто як слід, поки я, старий дід, ліг у ліжко на початку першої години ночі.
Напевно, турботи цього дня були мені не під силу. Як би там не було, але і я, подібно містерові Френкліну, вельми погано спав цієї ночі. Вже сходило сонце, коли нарешті заснув. Весь час, поки я не спав, у домі було тихо, як у могилі. Не чути було ані найменшого звуку, тільки дощ шумів і вітер шелестів у деревах.
Приблизно о-пів на восьму я прокинувся й відчинив вікно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вісім, я збирався було вийти надвір, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на східцях лопотіння жіночих спідниць.
Я обернувся: за мною, мов божевільна, бігла Пенелопа.
— Таточку! — гукала вона. — Ради бога йдіть наверх! Алмаз пропав.
— Чи ти з глузду з'їхала? — спитав я.
— Пропав! — повторила Пенелопа. — Пропав, і ніхто не знає як. Ходімте й побачите.