Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом'яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.
Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка — один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, — лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:
— Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.
Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї, — з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна — не Ненсі, у тім-то вся справа!
— А тепер скажіть мені, моя мила, — запитав я, — чого ви плакали?
— Мені жаль минулих років, містере Беттередж, — спокійно відповіла Розанна. — Іноді я згадую своє колишнє життя.
— Годі, годі, моя дівчинко, — сказав я, — ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?
Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п'ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.
— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!
На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне — піти з нею обідати.
— Допоможіть мені підвестися, — сказав я. — Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.
— Ви, містере Беттередж! — сказала вона.
— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.
Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.
— Ви дуже добрий, містере Беттередж, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.
— Чому ви любите тут бувати? — запитав я. — Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?
— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. — Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, — додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, — іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.
— На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! — сказав я. — Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип'ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
— Мені здається, що це місце причарувало мене, — сказала вона. — Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір'я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.