— Я не хочу лякати тітку без причини, — промовив він, — але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?
Я сказав йому в двох словах:
— Почекав би.
— Готовий від щирого серця, — сказав містер Френклін. — А чи довго ж?
Я почав пояснювати свою думку.
— Наскільки розумію, сер, — сказав я, — хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п'яте травня, а день народження — двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні — залежно від обставин.
— Поки що прекрасно, Беттередж, — вигукнув містер Френклін. — Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?
— Те саме, що робив ваш батько, сер, — відповів я. — Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.
Фрізінголл — наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.
— Коли б я був на вашому місці, сер, — додав я, — то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.
Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.
— Беттередж, ви — справжнє золото, — сказав він. — Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.
Тут, дякувати богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам'ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!
Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це мені уві сні.
Розділ VII
Поки я перебував у такому розгубленому стані, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рівновагу свої думки, мені на дорозі зустрілась донька моя Пенелопа (точнісінько так, як і її покійна мати колись на східцях) і відразу ж почала вимагати, щоб я розповів їй про все, що ми говорили з містером Френкліном. За даних обставин залишилось тільки одне — відразу ж притупити цікавість Пенелопи. Я відповів їй, що ми з містером Френкліном розмовляли про зовнішню політику й договорились до того, що обидва заснули на сонці. Спробуйте дати відповідь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас із делікатним запитанням — будьте певні, що, з природної жіночої ласкавості, вони поцілують вас і знову почнуть приставати при першій же нагоді.
У другій половині дня повернулись міледі і міс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приїжджав містер Френклін Блек — і знову поїхав верхи. І, звичайно, вони тут же поставили делікатні запитання: чи варто говорити, що «зовнішня політика» і «міцний сон на сонці» для них вже не годились. Не придумавши нічого іншого, я сказав, що приїзд містера Френкліна з ранковим поїздом слід розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже від'їзд його верхи був також дивацтвом, я відповів: «Так, дивацтво», і відбувся, здається, дуже вдало.
Подолавши труднощі з дамами, я зіткнувся із ще більшими труднощами, коли повернувся до своєї кімнати. Ввійшла Пенелопа з природною жіночою ласкавістю поцілувати мене і — з природною жіночою цікавістю — задати нове запитання. Цього разу вона захотіла довідатися, що сталося з нашою другою покоївкою, Розанною Спірман.
Залишивши містера Френкліна й мене на Тремтливих пісках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумілому настрої. Вона мінилась на обличчі (якщо вірити Пенелопі) всіма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якої видимої причини. Не переводячи духу, вона сипала сотні запитань про містера Френкліна і відразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, ніби вона могла зацікавитися стороннім джентльменом. Помітили, як вона, посміхаючись, писала ім'я містера Френкліна на дні свого робочого ящика. Потім її застали, коли вона зі сльозами на очах дивилася в дзеркало на своє деформоване плече. Чи знала вона раніше містера Френкліна? Це було зовсім неможливим! Чи чули вони що-небудь одне про одного? Не могло цього бути! Я міг засвідчити, що подив містера Френкліна був щирий, коли він побачив, як дівчина витріщила на нього очі. А Пенелопа могла засвідчити, що дівчина зі щирою цікавістю розпитувала про містера Френкліна. Розмова наша не клеїлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздіший здогад, який я будь-коли чув у житті.