Выбрать главу

—  Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?

—  Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.

—  Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам коли-небудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви — щаслива людина.

Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.

—  Невже ви хочете сказати, сер, — вигукнув я, — що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?

—  Ви курите, містере Беттередж? — запитав мандрівник.

—  Курю, сер.

—  Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?

—  Зовсім не дорожу, сер.

—  У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх. Жертвувати кастою — справа серйозна в Індії, а жертвувати життям — не варте нічого.

Я висловив думку, що це зграя вбивць і злочинців. Містер Мартует заявив, що це чудовий народ. Містер Френк­лін не висловив ніякої думки, але повернув нас до справи.

—  Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, — сказав він. — Що ж тепер робити?

—  Те, що загрожував зробити ваш дядько, — відповів містер Мартует. — Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя — скінчиться й небезпека.

Містер Френклін обернувся до мене.

—  Що ж поробиш, — сказав він. — Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.

—  А як же бути сьогодні, сер? — запитав я. — Що, як індуси повернуться?

Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заго­ворити містер Френклін.

—  Індуси не наважаться повернутися сьогодні, — сказав він. — Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.

—  Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? — наполягав я.

—  В такому разі спустіть собак, — сказав містер Мартует. — Є у вас великі собаки в дворі?

—  Є дві, сер. Дог і собака-шукач.

—  Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людсь­кого життя.

Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:

—  Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Бет­тередж.

Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер ро­бити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».

Не минуло й п'яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:

«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з'явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».

У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця лю­дина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.

Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залиши­ла цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, на­певно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.