Тривога, що охопила весь дім із швидкістю пожежі, досягла й обох джентльменів.
Перший з'явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твердості. Містер Френклін, на прозорливість якого я розраховував, сподіваючись, що він порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, — розум його прояснився, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно вжив ось яких заходів.
Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших заходів, пересвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши, розпитавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу постукати до неї в спальню.
З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збентежена й засмучена.
— Пропажа алмаза цілком приголомшила Речел, — сказала вона у відповідь містерові Френкліну. — Вона якась чудна і не хоче говорити про це навіть зі мною. Ви не зможете її побачити зараз.
Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти із звичною рішучістю.
— По-моєму, тут уже нічого не поробиш, — сказала вона спокійно. — Єдине, що лишається зробити, це послати по поліцію.
— А поліція повинна перш за все, — додав містер Френклін, підхопивши її слова, — схопити індуських фокусників, які давали тут учора виставу.
Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені) обоє здригнулись і здивувалися.
— Мені зараз ніколи пояснювати, — продовжував містер Френклін. — Я можу тільки сказати вам, що саме індуси вкрали алмаз. Дайте мені рекомендаційний лист, — звернувся він до міледі, — до одного з фрізінголлських суддів; просто скажіть йому, що я ваш представник, і дозвольте мені зараз же поїхати з цим листом. Наша можливість спіймати злочинців залежить від наших старань не згаяти даремно жодної хвилини.
Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.
Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вважаю, — судячи з думки міледі про її покійного брата і з того, що вона з недовір'ям поставилась до подарунка, — що особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.
Я пішов разом з містером Френкліном до стайні і скористався з цієї нагоди, щоб спитати його, яким чином індуси (яких я запідозрював, звичайно, так само, як і він) могли проникнути в будинок.
— Один з них міг пробратися в зал під час метушні, коли гості роз'їжджалися, — сказав містер Френклін. — Він, мабуть, лежав під диваном, коли тітка й Речел вирішували, куди сховати алмаз. Йому варто було тільки почекати, коли в будинку все стихне, а потім дістатись до шафки й забрати звідти алмаз.
Сказавши це, він гукнув грума, щоб той відчинив ворота, і швидко виїхав.
Це справді здавалось єдино розумним поясненням. Але як злодій ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пішов уранці відчиняти парадні двері, вони були замкнуті на замок і на засув так само, як я залишив їх звечора. А інші двері й вікна самі говорили за себе — вони і досі були замкнуті. А собаки? Припустімо, що злодій утік, вистрибнувши з вікна другого поверху, — однак чи зміг би він уникнути собак? Невже він дав їм отруєного м'яса? Ледве ця підозра промайнула в моїй голові, як з-за рогу вибігли собаки, перекидаючись на мокрій траві, такі веселі й дужі, що я ледве вгамував їх і знову посадив на цеп. Чим більше обмірковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовільним здавалось мені пояснення містера Френкліна.