Выбрать главу

Обдивившись у будуарі всі меблі й нічого не знайшовши, наш досвідчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи ні, куди саме покладуть алмаз на ніч?

— По-перше, знав про це я, сер, — відповів я. — Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на ніч алмаз, він був у передпокої. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмові з іншими слугами, або слуги й самі могли почути цю розмову крізь бокові двері передпокою, які в цей час могли бути відчинені на чорні сходи. Як мені здається, всі в домі могли знати, де минулої ночі лежав алмаз.

Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.

Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно, та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала міледі, що Розанна щиро по­каялась, і на неї можна цілком покластись. Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти йому, як вона попала на службу до міледі.

—  Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, — сказав я. — І всі заслужили довір'я своєї господині.

Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зі слугами.

Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого ска­зати путнього, хоч наговорили вони, особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.

Невеликий вибух гніву моєї доньки в будуарі і здогад, що її підозрівають, мабуть, справили погане враження на інспектора Сігрева. Крім того, він, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого ве­чора останньою. Після повторного допиту моя донька повер­нулась розлючена. Можна було не сумніватись — поліцей­ський офіцер мало не назвав її злодійкою! Я не вважав його (як містер Френклін) цілковитим тюхтієм. Але, хоч він і не сказав нічого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приємний. Я посміявся з цього разом з бідолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нісеніт­ницю. Між нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» — не більше. Моя дівчинка сіла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсім при­гнічена горем. Дурненька, скажете ви: їй треба було поче­кати, поки він відкрито пред'явить їй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рівного характеру, — я згоден з цим. А пан старший інспектор міг би згадати, не так важ­ливо що, але міг би згадати. Трясця йому в печінки!

Наступний і останній крок у слідстві довів справу, як то кажуть, до кризи. Поліцейський офіцер мав розмову (під час якої був присутній і я) з міледі. Повідомивши її, що алмаз, напевно, викрав хтось із домашніх, він попросив дозволу обшукати негайно кімнати і скрині слуг. Моя господиня як великодушна і добре вихована жінка не дозво­лила, щоб з нами поводились, як із злодіями.

—  Я ніколи не погоджуся відплатити таким чином, — відповіла вона, — за все, чим я зобов'язана вірним слугам, які живуть у моєму будинку.

Інспектор вклонився і кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв'язуєте мені руки?»

Як глава слуг я відразу ж відчув, що по справедливості ми не маємо права зловживати великодушністю нашої госпо­дині.

—  Ми вам дуже вдячні, ваша милість, — сказав я, — але просимо дозволу діяти так, як належить у цій справі; ми самі віддамо свої ключі. Коли Габріель Беттередж подасть приклад, — сказав я, спиняючи в дверях інспектора Сігрева, — решта слуг буде наслідувати його, обіцяю вам. Ось вам перш за все мої ключі!

Міледі взяла мене за руку й подякувала зі сльозами на очах. О, чого б тільки я не віддав у цю хвилину за те щоб мати право налупцювати інспектора Сігрева!

Оскільки я поручився за них, решта слуг наслідувала мій приклад, — досить неохоче, звичайно, але все-таки по­годившись зі мною. Поглянули б ви на жінок, коли полісме­ни рилися в їхніх речах. Куховарка так дивилась, наче хотіла засмажити інспектора живцем на сковороді, а інші жінки — немов збираючись з'їсти його, як тільки він за­смажиться.

Після того як обшук скінчився, а алмаза, звичайно, і сліду не знайшли, інспектор Сігрев пішов у мою кімнату поміркувати, що йому робити далі. Він і його помічники були в нашому будинку вже кілька годин, а ми ні на крок не наблизились до істини, яким чином зник Місячний камінь і кого з нас запідозрюють у крадіжці.