— Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я нещодавно бачив її, — зауважив я.
Пенелопа вийшла слідом за мною.
— Тату, не говоріть так у присутності інших, — сказала вона, — ви цим тільки ще більше підбурите служниць проти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.
Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку — їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого — містер Френклін заговорив до неї.
Я сам простежив за тим, як запрягали коней. В диявольських тенетах невідомого й таємничого, що тепер оточувало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі фаетона, можете не сумніватись — все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рідкісною втіхою в нашій сім'ї.
Під'їжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тільки містера Френкліна, але й містера Годфрі, й інспектора Сігрева, які чекали мене на порозі.
Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати ім'я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок залишили в нас, а другий повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.
Перед від'їздом містер Френклін відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас почути.
— Я не буду посилати телеграми в Лондон, — сказав він, — поки не дізнаюся про результати допиту індусів. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полісмен зовсім нічого не розуміє і просто намагається виграти час. По-моєму, припущення, що хто-небудь із слуг у змові з індусами, — чистісінька нісенітниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, і постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спірман. Я не прошу у вас нічого принизливого для вашої гідності або жорстокого для дівчини. Я тільки прошу від вас якнайпильнішої спостережливості. Перед тіткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цікавить, але ця справа значно важливіша, ніж ви, можливо, уявляєте.
— Справа в двадцяти тисячах фунтів, сер, — сказав я, думаючи про вартість алмаза.
— Річ у тім, щоб заспокоїти Речел, — серйозно відповів містер Френклін. — Я дуже стурбований за неї.
Він раптом відійшов від мене, наче хотів припинити дальшу розмову. Мені здалося, що я зрозумів, чому: він побоювався, що ненароком викаже мені таємницю слів, сказаних йому міс Речел на терасі.
Отож вони поїхали у Фрізінголл. А я зібрався, було, в інтересах Розанни, поговорити з нею віч-на-віч. Але слушна нагода ніяк не траплялась. Дівчина зійшла вниз тільки до чаю. Коли вона з'явилась, у неї був якийсь недоумкуватий і збуджений вигляд (не що інше, як істеричний припадок); міледі веліла дати їй нюхальної солі й відіслала її в постіль.
Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Міс Речел все ще не виходила з кімнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогодні обідати разом з нами. Міледі була так пригнічена станом доньки, що я не наважився додати їй клопоту своїм повідомленням про те, що Розанна Спірман говорила містерові Френкліну. Пенелопа вперто стояла на тому, що її негайно схоплять, засудять і запроторять у тюрму за крадіжку. Інші жінки повстромляли свої носи в біблії й молитовники, з кислими, як оцет, мінами; як мені доводилося спостерігати на своєму віку, в такий спосіб виконується обряд благочестя в «неурочний» час. У мене навіть не було настрою розгортати «Робінзона Крузо». Я вийшов на подвір'я і, потребуючи побути хоч трохи у веселому товаристві, вмостився на своєму кріслі біля будок і почав розмовляти з собаками.