Жінка, на якій спинив я свій погляд, вела господарство у моєму котеджі. Звали її Селіна Гобі. Я згоден з покійним Вільямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивіться, щоб жінка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, і ви не помилитесь. У Селіни Гобі щодо цього все було гаразд, і це було однією з причин, що я одружився з нею. Була в мене й інша підстава, до якої я сам додумався. Коли Селіна була незаміжньою, я повинен був щотижня платити їй за роботу й утримувати її. Ставши моєю дружиною, Селіна харчувалася б разом зі мною і даром вела б господарство. Ось із якого боку я подивився на це. Економія з домішкою любові. Я виклав це міледі так, як сам собі уявляв.
— Я думав про Селіну Гобі, — сказав я, — і мені здається, міледі, що дешевше буде одружитися з нею, ніж утримувати її як служницю.
Міледі розсміялася й відповіла: вона не знає, що для жінки образливіше — мої слова чи мої принципи. Мені здається, що вона розсміялася з причин, яких ви не можете зрозуміти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумівши нічого, крім того, що я маю дозвіл освідчитися Селіні, я пішов і освідчився. І що ж сказала Селіна? Боже ти мій, як мало ви, мабуть, знаєте жінок, якщо питаєте про це! Розуміється, вона дала згоду.
Коли до весілля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що мені треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував інших чоловіків, що вони почували, коли були в моєму становищі, і всі вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибині душі бажали відмовитись від нього. Я зайшов трохи далі: я збунтувався й постарався відмовитись від одруження. Та куди там — нізащо! Я добре знав, що вона даром не відступиться від мене. Винагородити жінку, коли чоловік відмовляється від неї, — один з англійських законів. Підкоряючись законам і старанно все зваживши, я запропонував Селіні Гобі перину й п'ятдесят шилінгів винагороди. Ви, можливо, не повірите, а тим часом це свята правда: вона була настільки дурна, що відмовилась від винагороди.
Звичайно, після цього робити було нічого. Я придбав новий фрак, найдешевший, і все інше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумію, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращі мотиви, заважали одне одному. Коли я хотів піднятись по східцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотіла зійти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружнє життя, — я сам пережив його.
Після п'ятирічних непорозумінь всемудре провидіння захотіло визволити нас одне від одного, забравши мою дружину. Я залишився з моєю маленькою донькою Пенелопою; інших дітей у мене не було. Невдовзі по цьому помер сер Джон, і міледі також залишилася з маленькою донькою, міс Речел; інших дітей не було і в неї. Не пощастило мені дати належну характеристику міледі, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала її до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дівчиною, вона стала покоївкою міс Речел.
Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до різдва 1847 року, коли в житті моєму сталася зміна. В цей день міледі сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову із зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п'ятдесят років був у неї на службі, — і після цих слів подарувала мені прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб мені було тепло під час зимового холоду.
Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слів подяки моїй пані за виявлену мені честь. Але, на мій превеликий подив, жилет був не честю, а підкупом. Виявляється, міледі помітила, раніше ніж я відчув це сам, що з роками я подався, і прийшла в мій котедж улестити мене (якщо можна вжити подібний вираз), відмовитись від непосильних для мене обов'язків управляючого і провести у спокої решту днів свого життя дворецьким в її будинку. Я заперечував, як тільки міг, проти принизливої для мене пропозиції жити в спокої. Але моя пані знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неї самої. Суперечка наша скінчилася тим, що я, як старий дурень, втер очі своїм новим шерстяним жилетом і сказав, що подумаю.
Обмірковуючи на самоті пропозицію міледі, я дуже засмутився й вирішив звернутись до засобу, який ще ніколи не зраджував мене в непевних і непередбачених випадках. Я запалив люльку й сів почитати «Робінзона Крузо». Не минуло й п'яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книгу, і мені трапилось таке цікаве місце (сторінка сто п'ятдесят восьма): «Сьогодні ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я відразу збагнув, що мені робити. Сьогодні я, що б там не стало, хочу залишитись на посаді управляючого, але завтра, згідно вислову з «Робінзона Крузо», бажатиму зовсім іншої роботи. Варто лише уявити собі завтрашній день і завтрашній настрій, і все буде гаразд. Таким чином заспокоївши себе, я заснув тієї ночі як управляючий леді Веріндер, а прокинувся вранці — як її дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робінзонові Крузо».