Галина ТАРАСЮК
МИТАР ПЕЧЕР ГОСПОДНІХ
(СОН АНАХОРЕТА)
Роман-гіпотеза
Володимиру Науменку — від Галини Тарасюк.
Шановний пане Володимире!
Прийшовши до пам'яті, я тяжко допрацьовувала свій роман. І дійшла до того, що вже його бачити не можу. Отож, якщо і у Вас із Світланою Василівною виникне таке ж відчуття, то не буду в обиді.
Я дуже шаную Вашу думку, Вашу, незаслужену мною, прихильність, і знаю, що все, що Ви вирішите з романом, буде мені тільки на благо.
З повагою і вдячністю,
Г. Т.
Світлій пам'яті кінорежисера Володимира Андрощука.
Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі — чужі, а на другім — свої, та счужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша — за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду… Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене… І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів'є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка…
Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.
Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею… Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском — їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.
Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса — веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.
І коли дзвінким реготом (чи іржанням лошатка?) озвався до мене повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.
І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами…
Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся, як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи… В темній пучині його тоне і жива душа і мертвий камінь.
Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої… втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і все можну капризну Мокошу… Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як із м'ясорубки, валом валив кривавий фарш перемеленої епохи… І вона вчепилася реп'яшком у білу широку сорочку того іншого, але Мирон сердито шарпнув душу до себе, заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді — зовсім пробудився…