— Мужчина, вам плохо? — хтось термосить його легенько за плече. Мирон розплющує очі і довго не може зрозуміти, де він і де взялася ця стара жінка із стривоженим пом'ятим лицем.
— Мужчина, вам плохо? — повторює беззубий рот і він паленіє від досади, бо розуміє, що йому дійсно плохо, і що поплохєло йому на лавочці над загазованим Хрещатиком, на очах у байдужої праздношатающейся публіки, і що помітила це тільки беззуба стара алкоголічка, яка, певно, що знає, як буває плохо до відчаю людині серед людей.
Він хоче пожартувати, мовляв, «а кому січас харашо?», чи бодай подякувати жінці, але її вигляд… її жалюгідний вигляд… принижує його і без того приниженого, ставить поряд з нею на один суспільний щабель, а він не хоче цього, не хоче… і, присоромлений власною дрібнодухістю, щось бурмотить, устає й іде, тікає від жінки, як від страшної реальності…
Водночас розуміє, що йому негайно-негайно треба повернутися в реальний світ, вирватись зі свого маніяцтва, бо інакше це не назвеш, хіба ще точніше: хворобою, — але ноги самі ведуть його туди, де, він впевнений, провів не тільки п'ять років студентського життя, а цілих довгих і стражденних сімдесят літ, — на пориті печерами, як кровоносними судинами, високі дніпрові береги.
Волинець пірнає в метро і виходить на станції «Арсенальній». Кілька зупинок і він знову тут, на цих священних пагорбах, на цих горбах його життєвого труду і муки, на цих вершинах української історії, які навряд чи стануть вершинами його біографії…
І чим більше він переконувався в марності своїх намірів і сподівань, тим несамовитіше охоплювало його бажання зняти фільм, розказати правду, яку він знав — не з книжок, не з брехливих підручників історії, а з голосу крові. Він ТУТ був. Він прийшов сюди не тридцять, а тисячу років тому — під браму княжих хоромів у Берестові!
Він пам'ятає ці (на весь екран) високі, розтривожені грозовими хмарами, біблійні небеса. З панорами камера переходить на середній план: перед княжою брамою на вітровійнім пагорбі, як білий і чорний ворони: чорноризець Іларіон і Мирко, отрок з Любеча. Шпаркий вітер шарпає його простору сорочицю, підв'язані під коліньми широченні штани. А гнів і тривога — палке серце…
Уява переносить Мирона в павільйон: загальний план літньої резиденції князя Володимира в Берестові. Далі — крупним планом обличчя Мирка. Звучить за кадром його голос:
— От і хороми княжі, пишні та високі, вікна в кілька рядів, з крильцем різьбленим на товстих дубових колодах, з князьком на гостроверхім дашку, що, здається, небо підпирає. Аж дух перехоплює від краси невимовної.
Середній план: величезні і вайлуваті, як руді ведмеді, варяги відчиняють браму перед тендітним чорноризцем, за яким виступає кремезний русочубий молодець, і ведуть прибульців до князя через двір, широкий, як степ половецький, всіяний незчисленною ордою. Бо хоч і ранок ранній, і на грозу збирається, а кишить двір велелюддям, мов невід рибою. То все варяги оружні, та чорноризці таємничі, та хозари галасливі з коробами поперед себе, в яких добро заморське виграє веселкою, та роби метушливі, та смерди запопадливі, та жінки заклопотані, та зграйки незчисленних чад щебетливих, що пурхають весело серед того людського стовписька.
«От для кого князь данину збирає по селах та городах наших, — думає гірко Любечанин, — бо ж ота вся тьма людська їсти-пити хоче…»
Павільйон. Середній план: гридниця. Голос за кадром:
— От вже й гридниця — янтарем заморським золотіють рублені стіни. І князь на престолі. І знає Мирко, що не буде в нього більше пори найвищої сказати в очі ненависного кривдника правду, гірку, люту правду. Тож не чекаючи дозволу, відгортає худого і легкого, як пір'я, Іларіона дужою десницею, і рече князеві те, про що глухо гудуть ліси предковічні… Справедливий гнів клекотить в нім, як лісовий пожар, і здається йому, що ще мить — і запалають княжі тереми, і піде у небо ганьба руська.
Широкий план: Князь привітно усміхається навстріч Іларіону, але того заступає могутня біла постать супутника.
— Допоки, князю?! — не юначим наріканням, а гнівом і огудою зрілого мужа гримить голос Будимира. — Допоки, князю, нами правитимуть зайди заморські, допоки землі вітців наших плюндруватимуть розбійники північні, доки примучуватимуть вільні роди наші, пориваючи дів і дружин наших, сіючи розбій і розбрат?! Але, бачу, мало тобі хозарів хитрих та розбійних варягів, затопив ти, князю, чужиною і палати свої: в чужині кохаєшся, з чужиною радишся, а людей своїх за рабів маєш, що лиш знають робити важко та чужинців годувати. Чи відібрав тобі розум бог твій?! Чи обминає тебе мудрість людей учених, що стікаються до тебе з цілого світу?! Чи сам ти — чужинець лютий, хоч і наречений ім'ям споконвічно руським?!