«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».
Така легенда. Як було насправді — можна лиш гадати.
Блукаючи вулицями Подолу, Мирон незчувся, як опинився перед церковцею Пресвятої Богородиці. Переступив поріг: нікого, тільки одинока жіноча постать за столиком у кутку та ледь чутно потріскують у тиші палаючі свічечки.
Господи, це вже колись з ним було — в іншій епосі, в іншому житті. Він (чи не він), тікаючи від холодного жорстокого світу, забіг у маленьку церковцю і стояв, зігріваючи душу палахким пломінням свічок…
Обережно, щоб не порушити це небесне безмов'я, підійшов до черниці, купив свічечку, може, хоч мати Божа зглянеться над його митарствами…
Читав Отче наш, а думки були далеко але не в просторі, а в часі. Приблизно в кінці літа і вирішив Володимир охрестити Київ… Але… чому так… немилосердно? Незадовго ж перед цим сам наказував могутню фігуру Перуна звести на горах, возвеличивши його до єдиного Бога русичів, а у долах — берегині Мокоші… Із дерева, міді, золота та срібла. А відтак сам і позбиткувався над ідолами…
Гіпотетично «жорстоке» поводження Володимира з рідними язичеськими богами історики пояснюють обізнаністю князя зі спектром релігій інших племен і держав. Кажуть, що князь розсилав гінців по всіх усюдах, аби придивились ближче до тамтешніх богів і їх законів. Але, коли по правді, то гінцям не треба було далеко ходити, лиш у двір княжий, де гули тоді вікінги-варяги, та на торговище на Подолі, що кипіло різнолюдом, а найбільше — іудеями: хозарами та гебреями, залишками нащадків Великого Каганату. У церквах і монастирях на той час уже густо осіли греки та болгари, а в села прикордоння — колоністи з полонених у битвах кочівників, поляків, кавказців та норманів. Доповнювали масовку католицькі місіонери та арабські мандрівники, яких приваблювала дика буєсть руська і які, власне, й були першими зарубіжними літописцями київсько-руського життя-буття.
Історія свідчить, що й сам князь перепробував не одну релігію, доки пристав до християнства, вірніше — християнської Візантії, могутньої держави, сусіда, зручного у всіх відношеннях, в т. ч. і торговельних.
Літописні згадки про величезний гарем Володимира (триста жон і шістсот наложниць), м'яко кажучи, натякають на прихильність князя до ісламу. І хтозна чи не були б ми сьогодні усі мусульманами або іудеями, якби не любов Володимира до меду, пива та вепрятини, якою щедро кишіли довколишні ліси? А може князь спокусився вічним життям в раю? А може… а може…
Не відав Мирон, скільки простояв, вдивляючись у мерехтіння свічок, скільки перебачив у їх сяйві ликів і лиць… Коли вийшов на вулицю, Лівобережжя, центр Києва ще ніжились у сяєві пообіднього сонця, а пів Подолу вже облягли бузкові вечорові тіні. Милуючись грою світлотіней та барв на темних горах і сліпучих долинах, Мирон не завбачив за метрів десять жінки, що спостерігала за ним. А коли побачив, під ложечкою йому неприємно замлоїло: Міла Мілина! Ось вона, проста, як правда, реальність!
Спроба Мирона проскочити неушкодженим повз колишню пасію увінчується успіхом: очевидно, Міла відчула, що йому не до неї, або не впізнала, або ж досі ненавидить його… Бог з нею! Взагалі, він ніяк не міг зрозуміти, як можна ненавидіти людину тільки за те, що вона не палає до тебе пристрастю? Навпаки, треба дякувати, бо тільки невзаємність дарує нам найвище щастя — марити взаємністю. Але був радий, що може самотою попетляти вулицями, поблукати по набережній чи піднятися фунікулером на Княжі гори, аби з погляду хрестителя подивитись на Русь-Україну.
Ах, який фільм можна було б зняти про богошукання князя Володимира та вибір підходящої релігії! Який фільм!