Сон розвіявся, але чоловік… він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух, терпкуватий, як запах прив'ялого лісового зілля з ледь вловимими домішками сирої землі.
— Ні. — Задихнувся від досади Мирон, — я таки мушу зняти цей фільм! Інакше… я просто збожеволію.
На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив'ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим до гілки барвистим метеликом телеекрану, заполонила тісну кубатуру квартири.
Мирон намацав на підлокітнику пульт і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським «милом», англійські детективи — російськими «бандитськими» серіалами.
Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше — жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі «за склом», хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав…
Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: «Федот Іванович у відрядженні в Канаді» (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем'єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну «княжу гору» і стукати в глухі двері велеможних палат.
Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам'ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось… своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І — хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі…
Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час — минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині… Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми — як інтернатські діти… Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!
Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть під час урочистих дефіляд коло пам'ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це — цей бездіяльний блуд — комусь таки треба…