Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.
Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у «Повісті временних літ». Спочатку Ізяслав, «… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви». І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як «ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами».
Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того — його безстрашна незалежність. Як Пилатові — слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.
Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.
Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. «Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати». «Крім того і сам князь Ізяслав… розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм,… і погрожував ув'язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру».
Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з «опіумом для народу»?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в XX — церкви валили. А так — жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов'язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…
А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам'ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: «Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его»?..
Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..
Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших — племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…
Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися україни-русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани — білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці — печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!
Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню — режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці «Гаремне життя Роксолани». За сценарієм, явно «здертим» з «Кама Сутри», «Анжеліки», вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.