– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.
— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!
І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.
– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.
— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?
— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:
— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…
У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…
«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.
Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:
«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»
— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?
Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.
— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…
— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…
— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…
— Ви мені теж, — сказав він. — Тому я й буду вас чекати…
— Де, на зйомках? — запитала Доброніга.
— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…
І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.
Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.
Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава — старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, «троємужжя» руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.
Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.
На екрані — пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: «да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами)». Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був — сидів у порубі, Ізяславом ув'язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.