Але, коли Мирон на радощах кинувся через клумби і газони до свого Мирка, готовий розцілувати послушника, той підняв голову і тихо, з притиском спитав:
— Куда вы лезите, мужчина? Или… не видите?…
— Видите ли, — від несподіванки Мирон заговорив російською, — тут такое дело… я режиссер… Я снимаю фильм… о Киево-Печерской Лавре и хотел бы пригласить вас сыграть роль Антония, вернее роль Святого в отрочестве, то есть Будимира…
І замовк. Послушник дивився на нього з такою неприховано ворожістю, ніби його спокушав серед білого дня сам диявол в образі радісно-схвильованого кінорежисера.
— Не богоугодное это занятие — кино. І не гоже вам, немолодому уже человеку, ходить тут и искушать, аки диавол, юные души, не укрепленные еще выбором стези к Богу, — карбуючи кожне слово, висповідав Мирона послушник.
Проте Волинець замість того, щоб обуритись чи знітитись, аж ошалів від захвату:
— Оце так монолог! Оце так характер! Викапаний Будимир!
Відмова послушника тільки утвердила Волинця у вірності власного вибору. Зопалу кинувся було випрошувати послушника в настоятеля монастиря — та ж для святої справи! Для слави Києво-Печерської Лаври! Вже по дорозі до канцелярії ігумена Мирона осінила ще одна геніальна думка: а що, як просити в настоятеля не лише послушника, а й грошей на фільм! Бо й справді, кому, як не Києво-Печерській Лаврі бути спонсором фільму про її першого насельника, основоположника, керівника і святого!
Боже, як він раніше про це не додумався?! Тепер — зовсім інша картина вимальовується! Роль Антонія Печерського, звісно ж, зіграє він сам. По-перше, віком підходить, по-друге, зрідні вони обидва і вдачею, і ментальністю… Та й хто, крім нього, Мирона, стільки перечитав, врешті, пережив, передумав про Святого і за Святого?! Часто Миронові здавалося, що вони з його героєм давно одне ціле.
Він іноді фізично відчував всю свою малість, безневинну розгубленість перед огромом незвіданого, незбагненного кволим людським умом Вищого Розуму, Вселенського Духу, Всевишньої Волі, Закономірності і Порядку. Був переконаний у напереднакресленості кожного земного життя, фатальної приреченості кожної Божої тварі на свою судьбу, закодовану в імені, в датах і місцях народження, у випадковостях і збігах подій. Тільки люди розучились, або й не вміли розпізнавати ті тайні знаки і письмена…
І чим більше Мирон розмірковував над езотеричним задзеркаллям людського життя, тим більше переконувався в тому, що Антоній навряд чи звався до відходу на Афон Антипою, як стверджують літописні та агіографічні джерела, навіть якщо й був похрещений малолітком десь у Любечі. Бо в ті часи, як видно, з літописів, принесені християнством грецькі та латинські імена важко приживалися на Русі, і похрещені князі продовжували величатися і дітей називати споконвічно руськими, але й не будь-якими, а специфічно княжими, що символізували владу і славу, надто ратну.
Сонмища високорідних Володимирів, Ярославів, Святославів, Всеволодів, Ярополків, Святополків, Всеславів, В'ячеславів, Мстиславів, Ізяславів, Ростиславів, Переславів, Судиславів (і жодного Мирослава!)… тільки потверджують, яку сакральну символіку вкладали древні руси в імена.
Тож інтуїція підказувала Миронові, що Святому Антонієві, як людині не княжого роду, а з того народу, який волів не лиш слави, а й миру, найбільше личило ім'я — Будимир або ж Будемир.
Він міг повірити у найстрашніше, у найбезглуздіший абсурд, тільки не в те, що людина, з якою вони пліч-о-пліч боролися за Незалежність, людина, яка називала себе патріотом і демократом, сівши в міністерське крісло, призупинить фінансування його фільму?! Та не його, не його, дідько бери, фільму! Не йдеться про авторство! Тим більше, що він пропонував міністру співавторство! Йдеться про святу ідею національного самоствердження, похерену безповоротно гнилими інтелігентами, всіма поспіль, байдуже, до якої партії чи конфесії вони належать.
«Найбільшим ворогом власного народу є інтелігенція, вихована колоніальною системою,» — здається, щось подібного казав на початку минулого століття чи то Неру, чи то Ганді — котрийсь із мучеників за свободу і державу (які сумісно-несумісні поняття!), хто достеменно, з власного гіркого досвіду знався на тонкощах визвольних рушень і психології та гріхах, вільних і невільних, сил, що брали у тих змагах участь. Від себе Мирон додав би: «і відгодована колоніальною владою». Адже ж по сьогодні хохлацьке почуття вдячності за колишній ситий шмат не дає імперським солов'ям окрилитись орлами демократії…