Де йому було тоді знати, що в кінці життя, пройшовши всі кола чистилища й пекла в гонитві за примарним едемом, він згадуватиме про своє убоге дитинство й отроцтво серед розкоші садів і лугів, як про рай, у якому жив, та не відав того.
Густо-червоний солод у роті, густо-червоний хисткий туман перед очима… Хутчіш нарвати б… Хутчіш, доки сходить сонце, доки не знесли на базар з усієї околиці кошики, вщерть наповнені темно-вишневими ягодами його надії…
Останнім часом видіння вишневого саду спливатимуть у його пам'яті, ніби кадри незавершеного фільму: він рве вишні, безкінечно рве вишні і вони сипляться крізь його пальці, як криваві, важкі, солодко-солоні сльози… Сипляться і сипляться — у верболозові кошики, у цинкові відра, але кошики й відра… порожні! Він в розпачі. Він боїться, що не нарве і не встигне на київський потяг, і не тямиться з відчаю, бо вже за розкішною зеленню саду заходить на зиму, бо на сніжному обрусі поля сидить хлоп'я-янголя і гортає книгу його життя… І от-от перегорне.
І з тих пір, коли йому почали ввижатися вишні і янгол на сніжному полі, кишені його завбачливо напхані пігулками валідолу і нітрогліцерину, каптопресу та екстракту валеріани… І він ковтає їх, тільки-но спливає перед очима вишневим туманом давній спогад-мана і підступає під серце солоно-солодка млість.
Не встигло випогодитися небо над Києвом, як вже й сніг випав. А за тим нежданно вдарили такі крепкі морози, що скрижаніле листя, ледь призолочене короткою осінню, осипалося з дерев на землю, тонко подзвонюючи, як порване коштовне намисто із білої шиї княжни. А коли осипалось зовсім, правічні ліси стали враз такими тихими і прозорими, що з дніпрових пагорбів за сотні верстов було видно, як пурхають поміж дерев зграйки оленичок, як орють білі піски снігів, немов темні дубові рала, дебелі веприська, і важко, наче водою, брьохкаються глибокими заметами могутні лосі. А погляд мій летів далі і далі, до вітчого дому, засипаного снігами серед дрімучих лісів, а душа тужила-квилила, і здавалося їй, що нічого у світі немає кращого, аніж зимовий сосновий бір… Сльози застилали зір, і вертався погляд мій назад — по сизо-брунатних плавнях до закутого в кригу Дніпра. І дивно було, що вчора ще бурхлива і грізна Ріка нині рівнесенько стелилася попри стольний град веселим, сріблом кованим шляхом — до морів-океянів, у далекий незвіданий світ. І мчали-летіли по сліпучому льоду жар-птицями розмальовані сани, проминаючи притихлу пристань, де печалились вмерзлими в кригу кряквами купецькі лодії, що не встигли до морозів відчалити з крамом руським у теплі краї.
Як і скрізь по руській країні, з настанням холодів життя у Києві попервах затихало, але потому, чим більше насипало снігу та дужчали морози, тим ставало буйнішим і веселішим. Небо дзвеніло молодим сміхом, а гори київські, здавалося, ворушилися, як розтривожений мурашник — то дітвора і молодь виходили на ковзанку. І крізь ніч чутно було, як витьохкують льоди на Славуті під ногами летючих молодечих зграйок…
І не втрималась душа моя однієї зірної ночі, спокушений тим тьохкотом, впав на шмат берести і помчав-полетів з гори поміж деревом, пролетів над берегом, крізь верескливий гурт і спинився аж у плавнях…
— Чорноризий, чорноризий!.. — Ахкала і охкала десь далеко велелюдна ковзанка, а я лежав в очеретах горілиць на льоду і дивився у бездонне зоряне небо, і душа моя тихо возносилась до всевишнього огрому. Не зчувся, як заснув під шерхіт очеретяних мітелочок…
…Пробудився від небесної радості, що наповнювала мою душу блаженним світлом. Розпростертий лежав долілиць перед вратами Господніми в церкві Дванадцяти Апостолів, засліплений золотим сяєвом множества свіч. Я не смів підняти голову і озирнутися, але душа моя бачила, що ліворуч від мене лежить брат Миколай, а праворуч брат Козьма. І вся долівка храму Божого вкрита розпростертими тілами братчиків. Згори, із хорів, ллються піснеспіви во славу Всевишнього, а з амвону — щось бубонить грек-чорноризець. Я не розумію жодного слова, але, Господи, як я хочу зрозуміти те, що він каже! О, якби я пізнав, чого хоче Бог, може тоді збагнув би, чого прагну сам?!