і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
– Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
– Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
– Ага, а вони мене знову гасом.
– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.
– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
– З-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…
– Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
– Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.
– Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.
– Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.
– І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:
– Ти була одна в хаті?
– Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
– А з ким?
– Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
– Рушниця, – посмішка на Вовковій морді згасла. – Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
– Та облиш ти свої спогади дурні, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
– Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
– І звела ж мене доля з боягузом, – зітхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.
– Здоровенний! – Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. – Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі – у двері не влазить.
– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – підвів голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркає.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?
– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?