Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.
«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.
«Ух ти!» – вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.
Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв'язаними передніми лапами і дивився на зайча.
– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.
– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звір. – Як живеш?
– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – відповіло зайча. Не те, щоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заїкатися.
– Чудово! Це справді чудово! – вигукнув жовтий звір. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! – Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.
«Бідний», – міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:
– Яка халепа?
– Бачиш… До речі, як тебе звати?
– Люська! – сказало зайча. – Я вже скоро піду до школи.
– Яке гарне ім'я, – розчулився звір. – І як воно тобі личить!
Люська ледь порожевіла.
– Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.
– То ви, значить, аж із Африки! – здивувалася Люська.
– Еге ж, прямісінько з неї.
– А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.
– Ще б пак! – погодився жовтий звір і злегка рикнув.
– Ой! – відскочило зайча. – Чого це ви?
– Згадав своїх друзів, – відповів той. – У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…
– Хто смачненький? – насторожилася Люська.
– Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! – поправився жовтий звір. – Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.
– Значить, і нашим будете захисником? – спитало довірливо зайча.
– А від кого вас захищати?
– Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.
– Отож, ви тут усі нелякані? – зрадів жовтий звір.
– Ні.
– Неполохані?
– Ні-і.
– Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.
– Чому? – поцікавилась Люська.
– Та на радощах. «От, – кажуть, – іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?
– Хочу! – пискнула Люська.
– Ну от! А звуть мене Толябун.
– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?
– Толик? Х-хе. Хай так.
– І від кого ж ви їх захищаєте? – мовило по хвильці зайча.
– Ого! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.
– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.
– А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, – брехав далі Толябун.
– Вони ж, мабуть, страшні, – знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.
– Ще й які! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв'язали й відправили на цій кулі. П'ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!
– Як же ви повернетесь, Толику? – співчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.
– Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв'язаний.
– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бідний Толик. – І, підбігши до лева, почало розв'язувати міцні пута. – А про яку здобич ви говорите: про їжу?
– Еге, про їжу.
– А що ви любите їсти?
– А ти? – ухиливсь од відповіді Толябун.
– Моркву!
– І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…