Він перевів погляд на речі, що вивалились із шухляди, але там були самі монети, ручка, гребінець і годинник. Бракувало гаманця. І, що важливіше, його швейцарського ножа.
Вона потроху приходила до тями — принаймні напад люті минув. Енні з тугою подивилася на Пола.
— Гадаю, мені краще піти. Гадаю, мені краще піти від тебе на деякий час. Це буде… розумний вчинок.
— Піти? Куди?
— Немає значення. Є одне місце. Якщо я лишуся тут, то можу втнути щось нерозумне. Мені треба подумати. До побачення, Поле.
Вона пішла до виходу.
— Ти повернешся, щоби дати мені ліки? — занепокоєно спитав він.
Вона схопила дверну ручку та, нічого не сказавши, зачинила за собою двері. Пол уперше почув скрегіт ключа в шпарині.
Він слухав, як її кроки віддалялися в коридорі, здригнувся, коли вона сердито зойкнула. Він не зміг розібрати слів, але щось упало та розбилося. Хряснули двері. Завівся, загарчав двигун. Глухо прорипіли шини, розвертаючись на щільному снігу. Згодом звук мотора почав затихати. Він перетворився на храп, потім на сопіння, а потім стих.
Пол залишився на самоті.
Сам у будинку Енні Вілкс, у замкненій кімнаті. Прикутий до ліжка. Звідси до Денвера, як… як від Бостонського зоопарку до Африки.
Він лежав у ліжку та дивився в стелю. У роті пересохло, серце калатало.
Невдовзі годинник у вітальні пробив дев’яту, і приплив почав відступати.
П’ятдесят одна година.
Дізнатися, скільки спливло часу, йому допоміг маркер «Флеар Файнлайнер», який був у його кишені під час аварії. Пол спромігся нахилитися та підібрати його. Кожного разу, як бив годинник, він ставив на руці позначки — чотири вертикальні риски, а потім п’ята, що замикала квінтет, перекреслюючи їх навскіс. Коли Енні повернулася, він устиг навести п’ять десятків таких рисок, іще й одну на додачу. Маленькі групки, спочатку охайні, перетворилися на кривульки, коли руки почали тремтіти. Він щиро вірив, що не пропустив жодного удару. Він дрімав, але не спав ані хвилини. Бій годинника безустанно будив його кожного разу, як спливала година.
Згодом, навіть крізь біль, він став відчувати голод і спрагу. Це нагадувало верхові перегони: спочатку всіх випереджав Король Біль, миль за дванадцять від нього шкандибав Хочу-Їстоньки, а Дайте-Питоньки взагалі зник у придорожній куряві. Але того ж дня, коли поїхала Енні, Хочу-Їстоньки ненадовго дав фору Королю Болю.
Протягом ночі Пол то дрімав, то прокидався в холодному поту, переконаний, що помирає. За деякий час він почав сподіватися , що помирає. Що завгодно, тільки вирватися з цього пекла. Він ніколи й гадки не мав, наскільки сильним може бути біль. Палі росли й росли. Він бачив мушлі, що покривали голі стовбури, бачив блідих потонулих істот, які нерухомо лежали в розламах дерева. Щасливі. У них більше нічого не боліло. Десь по третій він зайшовся марними криками.
На другий день опівдні (на Двадцять четвертій годині) він зрозумів, що крім болю в тазі та ногах існувало ще одне джерело напасті. Ломка. Назвемо цю кобилку Помстою Наркомана, якщо ваша ласка. Пол взявся вигадувати тисячі способів роздобути пігулки.
Він замислив вибратися з ліжка, але його зупиняла думка про падіння, удар та вибух болю, який буде це все супроводжувати. Він надто гарно уявляв,
(«Яка багата уява!» )
які при цьому будуть відчуття. Він міг би й спробувати, проте Енні замкнула двері. Вийде хіба що підповзти, наче змія, до виходу та влягтися під дверима.
У відчаї він уперше відкинув із ніг покривало, попри безнадію сподіваючись, що справи були не настільки погані, як про те свідчили силуети, що вимальовувалися під ковдрою. Справи були не такі погані, справи були гірші. Пол із жахом дивився на те, що сталося з ним нижче колін. У голові прозвучав голос Рональда Рейгана з кінофільму «Кінгз Роу»[33], коли той скрикнув: «А де ж решта мене?»
Решта була тут, і, може, Полу навіть пощастить звідси вибратися. Хоча перспектива здавалася далекою, як ніколи, технічно шанс у нього був… але існувала можливість, що він ніколи не зможе ходити. Принаймні, поки йому знову не переламають ноги, навіть у декількох місцях, проштрикнуть залізними спицями, безжально покраять і проведуть іще з півсотні болючих до крику процедур.
Енні наклала шини — він давно про це здогадувався, бо на дотик відчував жорсткі тверді штуки, проте дотепер не знав, як вона це зробила. Нижні частини обох ніг були оперезані тонкими сталевими стрижнями, схожими на уламки алюмінієвих милиць, що їх попиляли ножівкою. Стрижні були старанно обмотані ізоляційною стрічкою, тому нижче колін він трохи скидався на Імхотепа[34], якого щойно дістали з гробниці. Нижче колін ноги звивалися вихлястими, кривими лініями, перекрученими під неймовірними кутами. Здавалося, що ліве коліно, це осердя пульсуючого болю, взагалі припинило існувати. Лишилися тільки литка та стегно, а лиховісне утворення між ними нагадувало соляний купол. У верхній половині ноги значно набрякли та трохи вивернулися зовні. Стегна, пах, навіть пеніс були поплямовані синцями, що стухали.
Він гадав, що потрощив собі ноги. Виявилося, усе зовсім не так. Він їх змолов у порошок .
Зі стогоном та плачем він натягнув ковдру на ноги. З ліжка не вибратися. Краще лежати тут, помирати, краще прийняти ці муки, якими б страшними вони не були, поки біль не мине назавжди.
Дайте- Питоньки вийшло на перший план близько четвертої години другого дня. Пол уже давно відчував сухість у роті й горлі, та зараз вона нагадувала про себе дедалі частіше. Язик набряк, став завеликим. Ковтати було боляче. Пол почав думати про графин води, який Енні кинула в куток.
Він дрімав, прокидався, знову дрімав.
День скінчився. Настала ніч.
Сечовий міхур переповнився. Пол склав навколо пеніса верхнє простирадло, намагаючись зробити який-не-який фільтр, і подзюрив крізь нього в тремтячі долоні, склавши їх ковшиком. Він спробував переконати себе, що то просто переробка відходів, та випив вологу, яка не встигла пролитися крізь пальці, а потім облизав мокрі руки. Про це він теж нікому ніколи не розповість, подумалося йому, якщо проживе достатньо довго, аби взагалі щось комусь розповідати.
Почали закрадатися думки, що вона померла. Вона була психічно нестійкою, а психічно нестійкі люди часто кінчають життя самогубством. Він побачив, як вона
(«Яка багата уява!» )
зупиняє Стару Бессі на узбіччі, дістає з-під сидіння ствол сорок четвертого калібру, приставляє до рота та робить постріл. «Мізері померла, і я також не хочу жити. Прощавай, жорстокий світ!» — вигукнула Енні, вмиваючись сльозами, та натиснула на гачок.
Він крекнув, застогнав, потім закричав. Вітер закричав разом із ним… проте марно було чекати від нього іншої підтримки.
Або аварія? Можливо таке? Ще й як можливо! Він побачив, як вона похмуро веде машину, їде надто швидко, а потім
(«Такої уяви більш ні в кого немає, принаймні по МОЇЙ лінії!» )
відключається і виїжджає прямо за край дороги. І падає, падає, падає. Один удар — і Енні охопило полум’я, вона померла, навіть не встигнувши цього усвідомити.
Якщо вона загинула, то він також помре, наче щур у забутій мишоловці.
Він сподівався, що знепритомніє та зможе забутися, але забуття не приходило. Натомість прийшла Година тридцята, потім Година сорокова. Король Біль і Дайте-Питоньки злилися в єдиного скакуна, а Хочу-Їстоньки вже давно сконав у пилюці. Пол почувався якимось крихітним організмом, не більшим за зріз живої тканини на скельцях мікроскопа чи черв’яка на гачку. Що б це не було, воно невпинно звивалося та чекало на смерть.
33
«Kings Row» (1942) — кінострічка про негаразди в житті п’ятьох підлітків, які мешкають в містечку Кінгз Роу. Персонаж Рональда Рейгана (того самого президента США з 1981 до 1989 р.), Дрейф Макг’ю, кричить: «А де ж решта мене?», коли отямлюється після насильницької ампутації обох ніг. Рейган також наводив цю цитату в автобіографії, зазначаючи, що «Кінгз Роу» був одним із найбільш вдалих фільмів у його кар’єрі актора.
34
Імхотеп (бл. 2650–2600 рр. до н.е.) — давньоєгипетський лікар, архітектор, радник фараона Джосера та жрець культу Ра. Відомий персонаж у літературі та кіно, головний антигерой у фільмі «Мумія» (1932), де його грає Борис Карлофф