Почулися три глухі удари, коли Енні постукала кісточками по рукопису. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, якими дуже переймався здоровий, позбавлений болю Пол Шелдон. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, які з кожною секундою все більше скидалися на розмінну монету.
Пігулки. Пігулки. Як же йому потрібні ті кляті пігулки. Життя перетворилися на тіні. А пігулки , навпаки, стали реальністю.
— Поле?
- Ні! - схлипнув він.
Легкий перестук капсул у блістерах. Тиша. Потім шурхіт дерев’яних сірників у коробці.
— Поле?
- Ні!
— Поле, я чекаю.
«Заради Бога, чого ти з себе корчиш якогось довбаного Гораціо на мосту[36]? Кого ти, заради Господа Святого, намагаєшся вразити? Це що, кіно чи телешоу? А за сміливість тобі дадуть приз глядацьких симпатій? Роби так, як вона скаже, або тримайся до кінця. Якщо протримаєшся — помреш, і вона все одно спалить рукопис. То що ти збираєшся робити? Лежати та побиватися за книжкою, яка продасться накладом, удвічі меншим за ту найгіршу книжку з серії «Мізері»? Пам’ятаєш, як Пітер Прескот обісрав її у властивій йому лагідній, зневажливій манері, коли укладав рецензію для великого літературного часопису «Ньюсвік»[37]? Та годі, годі, подумай головою! Навіть Галілео[38] зрікся своїх слів, коли побачив, що йому наготувала інквізиція!»
— Поле? Я чекаю. Я можу чекати цілий день. Хоча припускаю, що ти швидше впадеш у кому, бо вже перебуваєш у напівкоматозному стані, і я вже багато…
Її голос перейшов у тихе гудіння.
«Так! Дай мені сірники! Хоч паяльну лампу! Тягни сюди Бейбі Г’юї [39] та цистерну напалму! Якщо схочеш, я поцілю в цю книжку боєголовкою, суче ти вухо!»
Так говорив прагматик, спраглий життя. Інша половина, яка вже починала здаватися та впадати в коматозний сон, розпачливо гукала з темряви: «Сто дев’яносто тисяч слів! П’ять життів! Два роки роботи!» І, зрештою, остання крапля: «Правда! Що тобі, в біса, відомо про ПРАВДУ!»
Рипнули пружини — Енні встала з ліжка.
— Отакої! А ти дуже впертий хлопчисько, мушу визнати, проте я не маю часу сидіти біля тебе цілу ніч, як би мені того не хотілося! Я майже годину провела за кермом, поспішала назад додому. Незабаром я зайду до тебе, подивлюся, чи ти не змінив…
— То спали його сама! — загорлав Пол до Енні.
Вона озирнулася, поглянула на нього й вимовила:
— Ні. Я не можу цього зробити, як би мені не хотілося позбавити тебе страждань.
— Чому ні?
— Бо ти мусиш зробити це з власної волі, - манірно відповіла вона.
Тоді він засміявся, і обличчя Енні потемніло вперше з того часу, як вона повернулася. Вона вийшла з кімнати, тримаючи рукопис під пахвою.
Коли за годину Енні повернулася, Пол узяв сірники.
Вона поклала титульну сторінку на ґратку. Він кресав одну «синю голівку» за іншою, але нічого не виходило — то сірник випадав із рук, то запальна суміш кришилася.
Тож Енні взяла коробку, запалила сірника та вклала запалену «голівку» йому в руку. Він торкнувся нею кутика сторінки, впустив сірника крізь ґратку й став зачаровано спостерігати, як полум’я спочатку лизнуло, а потім поглинуло папір. Цього разу Енні прихопила з собою виделку для барбекю і, коли сторінка почала скручуватися та догоряти, проштовхнула її крізь отвори.
— Так рукопис ніколи не згорить, — сказав Пол. — Я не можу…
— Ні, ми швиденько впораємося, — відповіла Енні. — Ти мусиш спалити кілька сторінок — на знак того, що все зрозумів.
Тепер вона поклала на ґратку першу сторінку «Швидких автівок», і він пригадав, як понад двадцять місяців тому написав ці слова у своєму нью-йоркському будинку:
«Коліс я не маю, — сказав Тоні Бонасаро та пішов назустріч дівчині, яка спускалася сходами, — до того ж повільно вчуся, проте швидко їжджу».
Спогади про той день виринули, наче ностальгія від «Золотих шлягерів», почутих по радіо. Він пригадав, як ходив по квартирі, човгав із кімнати в кімнату, важкий від книжки — навіть не важкий, тягітний , і в нього починалися пологи. Він пригадав, як уранці знайшов під диваном ліфчик Джоани, а минуло вже три місяці, як вона поїхала. Он як працює служба прибирання. Він пригадав шум вулиць Нью-Йорка та далекий, розмірений церковний подзвін, що зазивав вірян на службу.
Він пригадав, як сів за стіл.
Як завжди, він відчув блаженне полегшення після початку й упав у діру, сповнену яскравого світла.
Як завжди, він підсвідомо знав, що не вийде написати так добре, як гадається.
Як завжди, він боявся, що не зможе закінчити, що з розгону вдариться об голу стіну.
Як завжди, він отримав надзвичайну, зухвалу насолоду від того, що почалася пригода .
Він глянув на Енні Вілкс і тихо, але чітко вимовив:
— Енні, будь ласка, не примушуй мене цього робити.
Непорушно тримаючи перед ним сірники, вона відповіла:
— Роби, як знаєш.
Тож він спалив свою книжку.
Вона примусила його спалити першу сторінку, останню, а потім іще дев’ять пар сторінок із різних частин рукопису, бо дев’ять, як вона пояснила, було числом сили, а двічі по дев’ять — то на щастя. Він помітив, що вона повикреслювала лайку чорним маркером, принаймні до того місця, де закінчила читати.
— Гаразд, — сказала вона, коли догоріла дев’ята пара, — ти був хорошим хлопчиком і справжнім душкою, і я знаю, що це завдає тобі майже скільки ж прикрощів, скільки біль у ногах, тому не будемо більше зволікати.
Вона зняла ґратку та поклала решту рукопису в жаровню, зминаючи хрусткі чорні завитки сторінок, які вже встигли згоріти. У кімнаті смерділо сірниками та паленим папером. «Пахне, немов у диявола в убиральні», — незв’язно подумав Пол, і якби в зморщеній горіховій шкаралупі, яка колись служила йому за шлунок, була їжа, його, мабуть, уже би вивернуло.
Вілкс запалила ще один сірник і вклала йому до рук. Якимось чином йому вдалося перехилитися та впустити сірник у жаровню. Яка тепер різниця? Немає ніякої різниці.
Енні легенько штурхонула Пола.
Він знехотя розплющив очі.
— Полум’я згасло. — Вона креснула ще одним сірником та подала йому.
Тож, пробудивши іржаві пилки в ногах, він якимось чином іще раз перехилився та підніс сірник до краєчка рукопису. Цього разу, замість того щоби згаснути та померти біля самої сірникової голівки, вогонь розпалився.
Пол відкинувся назад, заплющив очі та став прислухатися до легкого потріскування. Шкіру починав пекти жар від багаття.
— Ой, лишенько! — стривожено скрикнула Енні.
Він розплющив очі та побачив, що гаряче повітря підхоплює з жаровні палаючі клаптики паперу та розносить їх по кімнаті.
Енні перевальцем вибігла зі спальні. Пол почув, як із кранів у ванній вода під напором полилася у відро. Він непорушно спостерігав, як потемнілий уривок рукопису пролетів по кімнаті та опустився на тюль. На мить спалахнув вогник (у Пола навіть був час загадатися, чи не почнеться пожежа), іще раз блимнув і згас, лишивши на тканині маленьку дірку, наче від сигаретного недопалка. На ліжко посипався попіл, трохи потрапило Полові на руки. А йому було байдуже, як не крути.
Повернулася Енні, її очі забігали, намагаючись відслідкувати кожну звуглену сторінку, що, кружляючи, здіймалася до стелі. Полум’я розгорілося, з жаровні посипалися іскри.
36
Ідеться про Горація Коклеса, легендарного римського героя, який у VI ст. разом із двома товаришами захищав міст через Тибр від навали етруської армії
37
38
Галілео Галілей (1564–1642) — італійський мислитель, фізик, астроном, який довів правильність геліоцентричної теорії (праця «Діалог», 1632), але офіційно зрікся своїх слів під тиском інквізиції 1633 року
39
Baby Huey — мультиплікаційний персонаж 40-х років, велетенське наївне каченя, що ненавмисне, але постійно влаштовує своїм друзям неприємності через незграбність і часто вживає дивні, «дитячі» слова, як і Енні.