Так, вона би побачила, що справа марна. Вона була би змушена визнати існування зв’язків, що ведуть до непідконтрольних речей. Скривджене его занило би…
«Характер маю!»
Якби вона віч-на-віч постала перед фактом, що не могла знищити «паскудну книжку», чи не захотілося би їй натомість знищити її автора ? Зрештою, в Пола Шелдона копії не було.
Серце калатало. У сусідній кімнаті пробив годинник, і Пол почув над головою важкі кроки Енні. Тихе дзюрчання сечі. Зливання води в унітазі. Глухі стуки в стелю, поки вона йшла назад до ліжка. Рипіння пружин.
«Ти не будеш мене знову злити?»
Думки раптом пустилися чвалом, наче скакун-переросток, що вирвався з загорожі. Який висновок можна зробити з цього дешевого психоаналізу щодо його машини (якщо це взагалі можливо)? Про те, коли її знайдуть? Що цей висновок означав для нього ?
— Хвилинку, — прошепотів він у темряві, - хвилинку, хвилинку, зачекайте на дроті. Повільніше.
Він знову затулив рукою очі й знову викликав образ патрульного з темними окулярами та надміру довгими бакенами. «Ми знайшли перекинуту машину на півдороги вниз по схилу Гамбаггі», — казав патрульний, і бла-бла-бла, бла-бла-бла.
Тільки цього разу Енні не запрошує його на каву. Цього разу вона не заспокоїться, поки він не забереться з її будинку та не поїде якнайдалі. Навіть на кухні, навіть крізь двоє замкнених дверей між кухнею та гостьовою кімнатою, навіть коли гість перебуває в наркотичному дурмані, патрульний все одно може почути стогін.
Якби його машину знайшли, Енні Вілкс одразу би дізналася, що справи кепські, чи не так?
— Так, — прошепотів Пол. Ноги знову починали боліти, але він майже не зважав на це, охоплений жахом від останньої здогадки.
Справи в Енні будуть кепські не тому, що вона забрала його до себе, тим паче якщо від місця аварії до її будинку ближче, ніж до Сайдвіндера (а Пол вважав, що так і є). За це її мають нагородити медаллю та пожиттєвим членством у фан-клубі Мізері Честейн (Пола доводило до сказу, що така річ існувала насправді). Проблема полягала в тому, що вона забрала його до себе, розмістила в гостьовій кімнаті та нікому про це не сказала. Ніякого дзвінка в місцеву лікарню: «Це Енні Вілкс, я зараз на дорозі, що веде з гори Гамбаггі. Тут якийсь хлопець, виглядає так, наче Кінг-Конг мав його за батута». Проблема в тому, що вона накачала його наркотою, до якої у неї, звісно, не мало бути доступу (навіть якщо Пол не такий «затарений», як йому це здається). Проблема в тому, що на додачу до наркотиків вона мала дивні методи лікування: встромляла голки в руки, майструвала шини з відпиляних шматків алюмінієвих милиць. Проблема в тому, що Енні Вілкс про щось свідчила в Денвері… «І вона стала головним свідком у справі , — подумав Пол, — закладаюся на будинок із садочком, що так воно й було» .
Тож вона спостерігає, як коп від’їжджає на своєму кришталево чистому (тобто за винятком зліплених кавалків снігу та солі, які ховаються під заднім бампером та підкрилками) поліцейському автомобілі, і Енні знову почувається в безпеці… але не в цілковитій безпеці, бо тепер вона — наче звір, що тримає носа за вітром. Постійно тримає.
Копи шукатимуть, шукатимуть і шукатимуть, бо він не якийсь там Джо Бло з Кокомо, він — Пол Шелдон, літературний Зевс, із брови якого вийшла Мізері Честейн, повелителька сміттєвих баків і королева супермаркетів. Може, коли вони його не знайдуть, то припинять пошуки чи почнуть копати в іншому місці. Але, може, один із Ройдманів бачив, як тої ночі Енні проїжджала на своїй Старій Бессі, а на задньому сидінні виднілося щось підозріле, що за формою нагадувало людину, загорнену в плед. Навіть якщо вони нічого не бачили, Енні не виключала можливості, що Ройдмани можуть усякого про неї понавигадувати — бо вони її не люблять.
Копи повернуться, і наступного разу її гість поводитиметься не так тихо.
Пол пригадав, як безпорадно забігали її очі, коли вогонь у жаровні мало не вирвався з-під контролю. Він бачив, як вона водила язиком по губах. Бачив, як вона бігала туди-сюди, стискаючи та розтискаючи кулаки, як раз у раз зазирала до гостьової спальні, де лежав він, загублений у хмарі. Як раз у раз вона скрикувала «Лишенько!» в порожніх кімнатах.
Вона вкрала рідкісного птаха з надзвичайним пір’ям, рідкісного птаха родом із Африки.
Що буде, якщо її викриють?
Ну, звісно ж, змусять давати свідчення. Свідчити в Денвері. І цього разу вона так просто не відкараскається.
Пол прийняв руку з очей. Він поглянув на переплетені «В», що п’яно розповзалися по стелі. Йому не потрібно було знову ховати очі в руку, аби побачити, що буде далі. Вона може тримати його день або тиждень. Потрібен лише телефонний дзвінок або неочікуваний візит, і вона вирішить позбутися свого «rara avis»[48]. Та зрештою вона все одно це зробить, як дикі собаки починають ховати вбиту здобич, коли за ними довго женуться.
Вона дасть йому п’ять пігулок замість двох або задавить подушкою. А може, просто пристрелить. Звісно, в неї має бути рушниця (зброя є майже в кожного горянина), яка позбавить її зайвих проблем.
Ні, не рушниця.
Забагато крові.
Залишаться речові докази.
Цього всього ще не сталося лише тому, що машину не знайшли. Скоріш за все, Пола шукають у Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, але ніхто не додумався попитати про нього в Сайдвіндері, штат Колорадо.
Але навесні…
По стелі блукали літери «В». Висотаний. Винищений. Втомлений .
Пульсуючий біль у ногах давався взнаки. Наступного разу, коли проб’є годинник, прийде Енні. Пол злякався, що вона прочитає ці думки по його очах. Вони звучатимуть, наче передмова до оповідання, сповненого такого жаху, що його ніколи не напишуть. Він перевів погляд уліво. На стіні висів календар. На ньому був зображений хлопчик, що котився вниз по схилу на санчатах. Згідно з календарем, зараз був лютий, проте, згідно з його власними розрахунками, вже стояв початок березня. Просто Енні Вілкс забула перегорнути сторінку.
Скільки ще часу спливе, поки сніг розтане, а з-під нього вирине «камаро» з нью-йоркськими номерами та реєстраційним посвідченням на ім’я Пола Шелдона в бардачку? Скільки часу спливе, поки до Енні завітають патрульні чи вона дізнається про це з газет? Скільки ще часу до весняної відлиги?
Шість тижнів? П’ять?
«Може, стільки мені й лишилося жити», — подумав Пол, і його кинуло в трясцю. Ноги повністю прокинулися, і, поки Енні не прийшла та не дала йому чергову дозу ліків, він не зміг заснути.
Наступного вечора вона принесла йому «Роял». Модель для офісу, вона лишилася з тої доби, коли такі речі, як електричні друкарські машинки, кольорові телевізори та кнопкові телефони існували лише в науковій фантастиці. Апарат був чорний та офіційний, наче пара наглухо застібнутих черевиків. По обидва боки корпусу стояли скляні панелі, крізь які виднілися рукояті, пружини, клямки та стрижні. Сталевий вертальний важіль, тьмяний від невжиття, стирчав збоку, наче великий палець автостопника. Валик покрився пилом, тверда резинова поверхня затяглася тріщинами та зарубинами. Літери «ROYAL» розташувалися півколом на передній панелі машинки. Енні нахилила її, аби Пол зміг краще роздивитися, а потім, крекнувши, поставила на ліжко між його ногами.
Він утупився очима в машинку.
Невже вона посміхалася?
Господи Ісусе, здається , так.
Менше з тим, машинка вже скидалася на велику проблему. Зблякла стрічка мала два покриття: чорне та червоне. Він уже забув, що такі випускалися. І цей спогад не викликав жодної приємної ностальгії.
— Ну? — Енні радо всміхалася. — Що скажеш?
— Непогано! — одразу відповів він. — Справжній антикваріат!
Її усмішка захмарилася:
48
Латинський вираз, що дослівно означає «рідкісний птах», інколи перекладається як «біла ворона».