— Чесне слово, я підозрювала, що в письменників велике его, а виявляється, вони ще й невдячні!
Пол не відривав погляду від Енні, і за деякий час вона роздратовано та трохи знічено потупила очі.
Урешті- решт він промовив:
— Мені будуть потрібні всі книжки «Мізері», якщо вони в тебе є, бо я не маю своєї конкордації.
— Звісно, що є! — відповіла вона. — А що таке конкордація?
— Швидкозшивач, у який я складаю всі свої нотатки з «Мізері», — пояснив він. — В основному персонажі та місця з перехресними посиланнями, розбиті на три-чотири підгрупи. Сюжетні лінії. Історичні довідки…
Пол бачив, що вона його майже не слухала. Уже вдруге вона не виказувала жодної цікавості до секретів ремесла, від яких слухачі майстер-класів тамували подих. І причина була проста, як стара правда. Енні Вілкс була ідеальним читачем, жінкою, яка обожнювала історії та зовсім не цікавилась процесом їх створення. Вона була уособленням вікторіанського архетипу Вірного читача. Її не цікавили конкордації та посилання, оскільки для неї Мізері та персонажі, що її оточували, були цілковитою реальністю. Посилання їй ні про що не говорили. Може, якби Пол заговорив про перепис населення в Малому Данторпі, вона би виявила хоч якесь зацікавлення.
— Я дістану тобі всі книжки. Вони трохи пошарпані, але ж це ознака того, що їх люблять і перечитують, чи не так?
— Так, — відповів він, цього разу не збрехавши, — саме так.
— Я навчуся переплітати книги, — замріялась вона. — Я сама зроблю палітурку для «Повернення Мізері». Це буде єдина справжня книжка, яку я матиму, окрім Біблії моєї матері.
— От і добре, — сказав він, аби просто щось сказати. У шлунку з’явилася легка нудота.
— Тому зараз я піду, аби ти розкинув розумом як годиться, — повідомила вона. — Це так хвилює! Як ти гадаєш?
— Так, Енні, дуже хвилює.
— За півгодини я принесу тобі курячу грудку з картопляним пюре та горошком. Навіть трохи «Джеллі-О»[51], бо ти був слухняним хлопчиком. А ще я подбаю, аби ти вчасно дістав свої пігулки. Ввечері навіть отримаєш на одну більше, ніж заведено, якщо буде потреба. Я пильнуватиму, аби ти добре поспав, адже завтра тобі треба ставати до роботи. Можу закластися, ти одужуватимеш швидше, коли працюватимеш!
Вона підійшла до виходу, озирнулася і, гротескно викрутившись, послала йому здаля поцілунок.
Енні причинила за собою двері. Полу не хотілося дивитися на друкарську машинку, і деякий час він опирався, проте згодом погляд безпорадно повернувся до неї. Вона стояла на письмовому столі та посміхалася. Дивитися на неї було все одно, що дивитися на знаряддя для тортур: чобіток, дибу-ложе, дибу-підвіс, які поки стояли без діла, до певного моменту.
«Гадаю, до того часу, як ти закінчиш, ти вже будеш готовий… готовий до людського товариства».
«О, Енні, ти збрехала нам обом. Я це знав, і ти це знала. Я бачив це у твоїх очах».
Перед ним відкривалися обмежені перспективи, які не провіщали жодного задоволення: шість тижнів життя, які він проведе, страждаючи від болю в зламаних ногах та поновлюючи своє знайомство з Мізері Честейн, у дівоцтві Кармайкл, після чого відбудеться квапливий похорон на задньому дворі. А може, вона згодує його рештки свині на ймення Мізері, ото було б справедливо, хоч як огидно та жахливо.
«То не роби цього. Розізли її. Вона — наче ходяча пляшка нітрогліцерину. Потруси її трохи. Хай вона вибухне. Усе ж краще, ніж лежати тут і страждати».
Він спробував затримати погляд на переплетених «В», але незабаром знову дивився на друкарську машинку. Вона стояла на письмовому столі — німа, товстошкіра, повна слів, які йому не хотілося писати, вишкірялася щербатою посмішкою.
«Не схоже, що ти сам у це віриш, любий друже. Гадаю, ти хочеш вижити, навіть якщо тобі дуже болітиме. Якщо для цього необхідно влаштувати повернення Мізері, ти це зробиш. Принаймні, спробуєш, але спочатку тобі треба розібратися зі мною… І твоя пика мені не до вподоби».
— Навзаєм, — прохрипів Пол.
Цього разу він спробував дивитися у вікно, за яким ішов сніг. Пол не помітив, коли саме перевів погляд, проте скоро він знову витріщався на друкарську машинку — з палким, гидливим зачаруванням.
Сидіння завдавало не такого сильного болю, як він боявся, і це було добре, бо, як показував попередній досвід, опісля болітиме сповна .
Енні поставила тацю з їжею на стіл і підкотила візок до ліжка. Вона допомогла Полу сісти (в тазі спалахнув тупий пульсуючий біль, який згодом ущух), а потім нахилилася, притиснувшись шиєю до його плеча, наче кінь. Якусь мить він відчував биття її пульсу, і його обличчя смикнулося від огиди. Потім права рука Енні міцно обхопила його спину, а ліва — сідниці.
— Намагайся не рухати ногами нижче колін, поки я тебе переношу, — сказала вона та вправно стягнула його в крісло. Вона зробила це з легкістю жінки, яка ставить книжку в просвіт між томами на поличці. Так, Енні була сильною. Навіть якби він був у доброму здоров’ї, результат поєдинку між ним і цією жінкою був би досить сумнівним. А в його теперішньому стані це мало б такий вигляд, наче Воллі Кокс вийшов проти Бум-Бум Манчині[52].
Вона поклала перед ним дошку.
— Бачиш, як ладно стає? — сказала вона та пішла до столу по їжу.
— Енні?
— Так.
— Чи не могла би ти повернути друкарську машинку іншим боком? Аби вона в стіну дивилася.
Енні насупилася:
- І з якого дива я маю це робити?
Бо я не хочу, щоби вона всю ніч мені шкірилась.
— Давні забобони, — відповів він. — Я завжди відвертаю машинку до стіни перед тим, як сідати писати.
Він помовчав і додав:
— Власне, я так роблю щоночі, поки пишу .
— Це як «ступиш на щілину — зламаєш спину». Я, по можливості, намагаюся не наступати на щілини, — сказала вона та розвернула «Роял» так, що тепер вона посміхалася самій лише голій стіні. — Так краще?
— Набагато.
— От дурненький, — сказала вона та почала його годувати.
Йому снилося, ніби Енні Вілкс викликає з пляшок джинів та бісів і літає на чарівному килимі при дворі якогось казкового арабського халіфа. Коли килим промайнув повз Пола (її волосся струменіло по спині, а погляд був жвавий та яскравий, наче в капітана, що веде свій корабель поміж айсбергів), він помітив, що тканина сплетена з зелених і білих ниток, а візерунок складається в номерний знак штату Колорадо.
«У сиву давнину, — гукала Енні . — Це сталося в сиву давнину. Коли прадід мого прадіда був іще малим. Це розповідь про те, як бідний хлопчик. Мені переповів це чоловік, який. У сиву давнину. У сиву давнину».
Пол прокинувся від того, що Енні трясла його за плече, а яскраве ранкове сонце крадькома зазирало у вікно. Снігопад припинився.
— Вставай, сонько! — Енні мало не щебетала. — Я принесла тобі йогурт і варене яєчко, а потім час сідати за роботу.
Вона горіла від нетерпіння. Пол зазирнув у її обличчя, і до нього прийшло нове дивне відчуття — надія. Йому наснилося, що Енні Вілкс була Шехерезадою[53], її масивне тіло було вдягнене в прозорі одежі, великі ноги запнуті в рожеві капці зі стразами та загнутими носками. Вона правила своїм чарівним килимом і промовляла закляття, що відчиняли двері до найкращих історій. Але, звісно, не Енні Вілкс була Шехерезадою, а він . І якщо він добре писатиме, вона не зможе його вбити, поки не дізнається, як усе скінчилося, як би голосно не наказували їй звірячі інстинкти, що вона мусить…
52
Wally Cox (1924–1973) — американський комік, відомий роллю Каспара Мілктоста — «тихого, сором’язливого чоловіка, якого постійно б’ють»; Ray «Boom Boom» Mancini (нар. 1961) — колишній боксер, чемпіон світу в легкій вазі з 1982 до 1984 року.
53
Шехерезада — героїня казок «Тисяча й однієї ночі», дружина царя Шагріяра, який мав звичай убивати своїх наречених одразу після першої шлюбної ночі. Шехерезада взялася щоночі оповідати йому цікаві нескінченні історії, аби врятувати життя собі та майбутнім дружинам.