Чи не з’явився в нього шанс?
Пол перевів погляд від Енні та помітив, що вона розвернула машинку перед тим, як будити його. «Роял» привітала Пола сліпучою посмішкою з вибитим зубом, примовляючи, що сподіватися — нормально, а боротися — благородно, але в кінці він залишиться сам на сам зі своєю злою долею.
Енні підкотила крісло до вікна, і вперше за багато тижнів на Пола впали сонячні промені. Йому здалося, що бліда, як крейда, помережена легкими пролежнями шкіра дякує та урчить від задоволення. Шибки затягнулися по краях морозними візерунками, і коли він підніс руку до вікна, то відчув, що його, наче купол, оточує шар холоду. Це відчуття освіжало і водночас було ностальгійним, наче лист від старого друга.
Уперше за багато тижнів (а здавалося, що років) Пол зміг поглянути на краєвид, який відрізнявся від незмінного оздоблення гостьової кімнати: сині шпалери, фотографія Тріумфальної арки, довгий-довгий місяць лютий у вигляді хлопчика, що мчить униз по схилу на санчатах (Полові подумалося, що, навіть коли йому судилося пережити чергування січня з лютим іще разів п’ятдесят, він до останнього буде згадувати обличчя цього хлопчика в плетеній шапочці). Він розглядав цей новий світ із тим самим захватом, із яким у дитинстві дивився свій перший мультик «Бембі»[54].
Обрій був близько, як і завжди в Скелястих горах, де далекі простори світу неодмінно вкорочувалися вивернутою з землі гірською породою. На блакитному ранковому небі не було жодної хмаринки. По схилу найближчої гори здіймався килим зеленого лісу. Відкрита місцина акрів у сімдесят простягалася між будинком та кромкою гаю. Вона була встелена незайманим сліпучо-білим снігом, і тому неможливо було розрізнити, чи під ним рілля, чи пасовище. На тлі цієї відкритої ділянки виділялася лише одна будівля — охайний червоний сарай. Коли Енні говорила про худобу або Пол бачив, як вона похмуро плентається повз його вікно, розбиваючи пару від дихання своїм непроникним, виставленим уперед обличчям, він уявляв собі занедбану халупу, як на малюнках у дитячих книжках про привидів, — дугоподібний дах, за багато років викривлений під вагою снігу, тьмяні запорошені вікна, деякі з них вибиті та закриті шматками картону, високі двійчасті двері, можливо, з виламаними завісами, розчахнуті назовні. Ця охайна, чепурна будівля, пофарбована в темно-червоний колір із кремовим обрамком, скидалася на гараж на п’ять машин якогось заможного сільського пана, який замаскував його під сарай. Перед ним стояв джип «черокі»[55], який на вигляд мав років п’ять, проте був ретельно доглянутий. По один бік від машини був ківш фірми «Фішер» на саморобній дерев’яній рамі. Аби під’єднати ківш до «черокі», Енні треба було лише обережно підвести джип до рами, щоби скоби на бампері збігались із пазами на ковші, та перекинути блокувальний важіль на панелі приладів. Ідеальний транспорт для самотньої жінки, яка не має сусідів, що могли би їй допомогти (звісно, за винятком тих нетіпах Ройдманів, але Енні не взяла б у них і тарілки зі свинячими котлетами, навіть якби помирала з голоду). Під’їзна доріжка була ретельно прибрана від снігу, на підтвердження того факту, що Енні дійсно користувалася ковшем, але дороги видно не було — вона ховалася за рогом будинку.
— Бачу, ти вподобав мій сарай, Поле.
Він здригнувся та озирнувся. Стрімкий, непрорахований рух пробудив біль, який віддано вгризнувся в рештки гомілок і в зіжмуткований сольовий купол, що замінив йому ліве коліно. Біль іще раз сполохнувся, проштрикуючи голками тіло, недосяжний у своїй кістковій в’язниці, а потім запав у легку дрімоту.
Енні тримала тацю з їжею. М’який, перемолотий харч для каліки… але від одного погляду на їжу шлунок загуркотів. Коли Енні підійшла ближче, Пол побачив, що на ній білі черевички з тонкою підошвою.
— Так, він дуже гарний.
Вона поклала дошку на бильця крісла та поставила на неї тацю. Потім присунула стілець та сіла біля Пола, спостерігаючи, як він їсть.
— Фу-ти, ну-ти! Гарний той, хто гарно робить, як казала моя мати. Я тримаю його в порядку, бо, якби не тримала, сусіди би розпатякалися. Вони постійно шукають приводу, аби залити мені сала під шкуру чи пустити про мене пліток. Тому я все тримаю в порядку. Зовнішній вигляд дуже-дуже важливий. Щодо сараю, то мороки з ним небагато, якщо не відкладати справи на безрік. Скидати долі сніг, аби не провалився дах, — то найбільша бякота.
«Бякота, — подумав він, — запам’ятай це слово з лексикону Енні Вілкс для своїх мемуарів — себто якщо тобі колись випаде нагода написати мемуари. Разом із «ковіньками», «птахами-нетіпахами» та всіма іншими, які з’являться трохи згодом, будь певен».
— Два роки тому я попросила Біллі Гавершема викласти дах спеціальними стрічками. Клацаєш перемикачем, вони нагріваються та розтоплюють кригу. Проте цієї зими вони більше не знадобляться, бачиш, як сніг тане сам по собі?
Виделка з яйцем стала на півдороги до рота. Вона зупинилася на льоту, поки Пол дивився на сарай. По краю даху звисала низка бурульок. Із кінчиків бурульок струменіли краплі, швидко струменіли. Кожна краплина зблискувала перед тим, як упасти у вузенький крижаний рівчак під стіною сараю.
— Уже сорок п’ять градусів, а ще й дев’ятої немає, - безтурботно продовжувала Енні, поки Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. — Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю.
Він поклав на тарілку виделку з недоїденим яйцем.
— Не хочеш останній шматочок? Наївся?
— Наївся, — погодився він, а подумки спостерігав, як Ройдмани повертаються з Сайдвіндера, як блискуча стріла світла потрапляє в обличчя містера Ройдмана, а він щулиться та прикриває очі рукою: «Що там унизу, Гем?… І не кажи, що я з’їхав з глузду, там точно щось є! Відблиск мало не попалив мені зір! Здавай назад, хочу ще раз глянути».
— Тоді я приберу тацю, — сказала Енні та окинула його м’яким люблячим поглядом, — а ти можеш починати. Навіть не можу передати, яка я схвильована, Поле.
Енні вийшла, а Пол лишився сидіти у візку та спостерігати, як вода стікала по бурульках, що звисали з даху сараю.
— Я би хотів якийсь інший папір, якщо тобі не важко його дістати, — сказав Пол, коли Енні повернулася, щоби поставити друкарську машинку та папір на дошку.
- Інший? — перепитала вона, постукуючи пальцем по загорнутій у целофан пачці «Кроссабл Бонд». — Але ж це найдорожчий папір з усіх ! Я спитала , коли вибирала його в магазині «Пейпер Петч»!
— А хіба мама не казала тобі, що найдорожче не завжди означає найкраще?
Енні насупилася. Первинна захисна реакція змінилася обуренням. Пол здогадувався, що наступною стадією буде лють.
— Ні, не казала, містере Розумако. Вона казала , що як купляєш щось за безцінь, то й матимеш собі дешеву річ.
Пол із часом зрозумів, що погода, яка вирувала всередині Енні, була схожа на весну Середнього Заходу. Цю жінку повнили торнадо, що тільки й чекали вирватися на волю, і якби якийсь фермер подивився на небо, схоже наразі на обличчя Енні, то він би в цю ж саму мить зібрав родину та доправив у підземне сховище. Чоло Енні зблідло. Ніздрі раз у раз роздувалися, наче у тварини, що почула вогонь. Пальці гнучко розправлялися, а потім знову зціплювалися в кулаки, захоплюючи та стискаючи між собою повітря.
Пол був уразливий перед Енні, але водночас не міг без неї обходитися, і це усвідомлення волало йому, щоби він відступив, власкавив її, поки ще був час, як плем’я в одному з цих оповідань Гаґґарда умилостивляло свою розлючену богиню, приносячи жертви її кам’яному обличчю.
Але інша половина Пола Шелдона, не така залякана та більш практична, нагадала йому, що він не зможе грати Шехерезаду, якщо постійно боятиметься та заспокоюватиме Енні кожного разу, як вона сердитиметься. Якщо він буде весь час їй догоджати, вона тільки більше розгуляється. Ця половина доводила: «Якби ти не мав того, що їй потрібне, вона б одразу відвезла тебе в лікарню або невдовзі б убила, щоб убезпечити себе від Ройдманів, бо для Енні світ повний Ройдманів, для Енні вони ховаються за кожним кущем. І якщо ти зараз не приборкаєш цю відьму, Полі, хлопчику мій, далі буде тільки гірше».
54
мультиплікаційна драма режисера Девіда Хенда виробництва компанії Волта Діснея про оленятко на ім’я Бембі.