Її дихання пришвидшилося, вона мало не задихалася, стискання-розтискання долонь також прискорювалось, і тоді Пол зрозумів, що вона вже вийшла з-під контролю.
Зібравши докупи рештки хоробрості, відчайдушно намагаючись дібрати тональність, щоби вдати легке роздратування, Пол вимовив буденним голосом:
— Я би на твоєму місці не злився. Це все одно не допоможе.
Вона застигла на місці, ніби Пол дав їй ляпаса, та кинула на нього скривджений погляд.
— Енні, - терпляче продовжив він, — нічого страшного не відбувається.
— Це твої хитрощі, - відповіла вона. — Ти не хочеш писати мені книжку, тому вдаєшся до хитрощів, щоби не починати. Я так і знала. Отакої! Але це не спрацює. Це…
— Це дурниці, - заперечив він. — Хіба я казав, що не збираюся писати?
— Ні… Ні, але…
— Правильно, бо я збираюся . І якщо ти підійдеш ближче та поглянеш на дещо, я покажу, в чому проблема. Подай мені, будь ласка, вебстерів горщик…
— Вебстерів… що?
— Ту маленьку посудину з ручками та олівцями, — пояснив він. — Працівники редакцій інколи називають її вебстеровим горщиком, на честь Деніеля Вебстера[56].
Пол збрехав, не вагаючись жодної миті, проте ця брехня мала бажані наслідки — Енні здавалася спантеличеною, як ніколи, загублена в спеціалізованому світі, про який не мала жодного уявлення. Збентеження ще більше розсіяло (а отже, розрядило) її лють. Він бачив, що тепер Енні навіть не знала, чи мала право злитися.
Вона принесла горщик із ручками й олівцями та зі стуком опустила його на дошку. Пол подумав: «Чорт забирай! Я переміг … » Ні, не так. Мізері перемогла.
«Але це теж не зовсім правильно. Ти забув про Шехерезаду. Перемогла Шехерезада».
- І що? — пробурчала Енні.
— Дивись.
Пол відкрив пачку «Кроссабл», дістав аркуш, узяв нагострений олівець та провів на папері тонку лінію. Потім узяв кулькову ручку та провів іще одну паралельну лінію. Потім він ковзнув великим пальцем по злегка шерехатій поверхні аркуша. Обидві лінії розпливлися слідом за пальцем, причому олівець мазався трохи більше, ніж ручка.
— Бачиш?
- І що?
— Друкарське чорнило теж буде мазатися, — відповів він. — Не так сильно, як олівець, але гірше, ніж кулькова ручка.
— То ти збираєшся сидіти та натирати великим пальцем кожну сторінку?
— Навіть якщо просто гортати сторінки, то чорнило добряче розмажеться за тиждень, за лічені дні, - сказав він, — а коли над рукописом працюють, його часто гортають. Постійно доводиться проглядати написаний текст, аби звірити ім’я чи дату. Господи, Енні, перша річ, яку ти дізнаєшся в цьому бізнесі, - редактори ненавидять читати рукописи, надруковані на папері «Кроссабл Бонд». Майже так само, як ненавидять примірники, написані від руки.
— Не кажи так. Терпіти не можу, коли ти так це називаєш.
Він подивився на неї зі щирим подивом:
— Не називати так що ?
— Ти потвориш даний тобі Богом талант, називаючи його бізнесом. Терпіти цього не можу.
— Вибач.
- І є за що, — непохитно відповіла вона. — З таким самим успіхом ти міг би назвати себе шлюхою.
«Ні, Енні, - подумав він, і раптом його сповнила лють . — Я не шлюха. У «Швидких автівках» ішлося саме про те, як не бути шлюхою. І якщо добре подумати, то саме через це я вбив цю кляту сучку Мізері. Я їхав на Західне узбережжя, аби відсвяткувати те, що позбавився свого статусу шлюхи. А ти витягла мене з розбитої машини після аварії та повернула в той самий бордель. По два долари з носу, за чотири прокочу навколо світу. Але час від часу я бачу вогник у твоїх очах, і він говорить, що десь глибоко всередині ти теж про це знаєш. Присяжні відпустили тебе через неосудність, але мені до цього ще далеко, Енні. У мене повний порядок із головою».
— Гарне зауваження, — сказав він. — Тож, повертаючись до теми паперу…
— Буде тобі цей кукурікнутий папір, — похмуро відповіла Енні, - просто скажи, що купити, і я куплю.
— Ти маєш усвідомлювати, що я на твоєму боці…
— Не сміши мене. Ніхто не був на моєму боці відтоді, як двадцять років тому померла моя мати.
— Тоді думай, як хочеш, — сказав він. — Якщо ти настільки не впевнена в собі, це твої проблеми. Ти навіть не можеш повірити в те, що я щиро вдячний за врятоване життя.
Пол уважно спостерігав за Енні та знову побачив у її очах спалах непевності й бажання вірити. Добре. Дуже добре. Він дивився на неї з усією відвертістю, на яку був здатен, і подумки знову уявляв, як проштрикує їй горло гострим уламком скла, раз і назавжди випускаючи кров, що живила цей хворий мозок.
— Принаймні, ти можеш повірити, що я на боці книжки . Ти казала, що справиш для неї палітурку. Ти мала на увазі, що збираєшся прошити рукопис? Саме друковані сторінки?
— Звісно, це я й мала на увазі.
«Авжеж. Бо якщо ти понесеш цей рукопис до палітурника, можуть виникнути питання. Ти, може, наївна, коли йдеться про книжки та видавничу справу, але не настільки. Пол Шелдон перебуває в розшуку, і палітурник може запам’ятати, як отримав рукопис цілої книжки, у якій ідеться про найвідомішого персонажа Пола Шелдона, саме коли письменник зник у невідомому напрямку, чи не так? І він, звісна річ, запам’ятає вимоги до замовлення (такі дивні, що будь-який палітурник зверне на них увагу ) . Одна копія рукопису розміром з роман.
Одна- єдина».
«Ви, офіцере, питаєте, яка вона з себе? Ну, велика жінка. Трохи скидається на кам’яного ідола з оповідань Г. Райдера Гаґґарда. Хвилинку, я записав її ім’я та адресу… Дайте-но зазирну в накладні…»
- Ідея також непогана, — сказав він. — Прошитий рукопис теж може бути збіса гарним. Ніби хороше фоліантове видання. Але книжка має служити довго, Енні, і якщо я друкуватиму її на папері «Кроссабл», то за десять років ти матимеш стос чистих аркушів. Якщо, звісно, просто не покласти її на поличку.
Але ж вона на таке не погодиться? Господи Ісусе, аж ніяк. Вона захоче брати книжку до рук щодня, як не щогодини. Брати та милуватися нею.
Обличчя Енні набуло дивного скам’янілого виразу. Полові не подобалася ця вперта, мало не показова непохитність. Вона його тривожила. Він міг розпізнати її злість, але в цьому новому виразі було щось підозріле, непроникне, водночас майже блазенське.
— Годі пояснювати, — сказала вона. — Я вже пообіцяла дістати тобі папір. Який?
— У тому магазині канцелярського приладдя, куди ти ходиш…
— «Пейпер Петч».
— Так, «Пейпер Петч». Скажи їм, що тобі треба дві ризи: риза — це пачка на п’ятсот сторінок…
— Знаю, Поле, я не дурна.
— Я знаю, що ти не дурна, — відповів він і занепокоївся ще більше. Біль у ногах знову починав гомоніти, а в ділянці таза заговорив на повний голос — Пол сидів уже близько години, і розлад у ніжній частині тіла давався взнаки.
«Спокійно, заради Бога, ти ж не хочеш втратити все, що встиг здобути!»
«А чи здобув я щось? Чи просто переконую себе в цьому?»
— Попроси дві ризи білого дрібнозернистого паперу для трафаретного друку. «Гаммермілл Бонд» — гарна марка, а також «Траяд Модерн». Дві ризи такого паперу коштуватимуть дешевше за одну пачку «Кроссабл», і їх вистачить, щоби надрукувати та передрукувати книжку.
56
Daniel Webster (1782–1852) — американський політик, сенатор штату Массачусетс; звісно, до горщика з ручками не має жодного стосунку. Скоріш за все, Пол називає ту посудину на честь Ноа Вебстера (1758–1843) — американського лексикографа та укладача «Американського словника англійської мови».