— Боже, — прошепотів Пол, — дякую тобі, Боже.
«Давайте подивимось повтор!» — екстатично заверещав у його голові Ворнер Вольф, поки тисячі вболівальників на стадіоні Енні Вілкс (не говорячи вже про мільйони телеглядачів) заходилися громовими оваціями.
— Не зараз, Ворнере, — прохрипів Пол і взявся до довгої виснажливої справи — підкотити візок до дверей так, аби він проходив прямо в отвір.
Настав один скрутний… ні, не просто скрутний, а жахливий, кошмарний момент, коли Пол подумав, що крісло не пройде у двері. Воно виявилося ширшим лише на два дюйми, але цих двох дюймів було достатньо. «Енні занесла його в складеному вигляді, ось чому я спочатку подумав, що то магазинний візок», — похмуро сповістила свідомість.
Нарешті, коли він поставив візок прямо перед дверима та нахилився вперед, щоби вхопитися обома руками за одвірок, йому ледве-ледве вдалося протиснутися. Осьові ковпачки на колесах з виском чиркнули по дереву, проте Пол зміг вибратися з кімнати.
І, як вибрався, знову знепритомнів.
Її голос кликав його з туману. Він розплющив очі та побачив, що вона спрямувала на нього дуло рушниці. Її очі люто палали. На зубах блищала слина.
— Якщо ти так хочеш вирватися на волю, Поле, — сказала Енні, - я з радістю надам тобі таку можливість.
І вона звела обидва курки.
Пол смикнувся, очікуючи пострілу. Але, звісно, ніякого пострілу не відбулося, його свідомість устигла розпізнати сон.
«Не сон, а попередження. Вона може повернутися будь-якої миті. Будь-якої».
Світло, що пробивалося крізьпрочинені двері ванної кімнати, змінилося, стало яскравішим. Схоже на полудень. Полу хотілося почути бій годинника, аби зрозуміти, наскільки правильною була його здогадка, проте годинник уперто мовчав.
«Одного разу її не було протягом п’ятдесяти годин».
«Отож. І цього разу вона може поїхати на всі вісімдесят. Або за п’ять секунд ти почуєш, як «черокі» під’їжджає до будинку. І якщо ти ще не в курсі, друже мій, метеослужба може лише повідомляти про наближення торнадо, а коли справа доходить до того, щоби визначити, де і коли це відбудеться, вона ні хріна не знає».
- І то правда, — сказав він і покотив візок до дверей у ванну. Пол заглянув туди й побачив кімнату з простим оздобленням та підлогою, викладеною шестикутними білими плитками. Там стояла ванна на пазуристих ніжках, під кранами розповзлися віяла іржі. Біля ванни була шафа для білизни, а навпроти — раковина. Над раковиною висіла аптечка.
У ванні стояло відро для миття підлоги — він помітив його пластмасовий вершечок.
Коридор виявився достатньо широким, аби Пол розвернув крісло до дверей, але тепер його руки тремтіли від знесилення. У дитинстві він був кволим, тому намагався якнайкраще піклуватися про своє тіло в дорослому віці, проте зараз його м’язи знову стали м’язами каліки, того кволого хлопчиська з минулого, ніби весь час, який він провів, намотуючи кола по стадіону, бігаючи підтюпцем та займаючись на тренажері фірми «Наутилус», був лише сном.
Принаймні, цей дверний проріз був ширшим — не набагато, але достатньо, щоби волосся не ставало дибки під час проходу. Пол стукнувся об перекладку, а потім тверді гумові колеса візка плавно покотилися по плитках. Він почув якийсь кислотний запах, що неодмінно асоціювався в нього з лікарнею — може, то був лізол[61]. Унітаза в кімнаті не було, але Пол не здивувався, бо звук зливання води доходив лише з верхнього поверху, і тепер він пригадав, що чув цей звук кожного разу, як Енні міняла йому судно. А тут були лише ванна, раковина та шафа для білизни з прочиненими дверцятами.
Він нашвидкуруч оглянув охайні стоси синіх рушників та махрових серветок, з якими познайомився, коли Енні обтирала його вологою губкою. Потім він знову звернув увагу на аптечку над рукомийником.
Вона була надто високо.
Як би він не намагався підвестися, аптечка лишалася за добрих дев’ять дюймів від кінчиків його пальців. Він це бачив, але все одно тягнувся, не в змозі повірити, що Доля, чи Бог, чи Хто-там-іще можуть бути такими жорстокими. Він почувався, наче аутфілдер[62], який відчайдушно намагається зловити м’яча в хоум-рані, проте не має на те жодного шансу.
Пол болісно, спантеличено застогнав, опустив руки, а потім, важко дихаючи, відкинувся на спинку крісла. Насувалася сіра хмара. Він відігнав її, роззирнувся в пошуках чогось, що би допомогло відчинити дверцята аптечки, та примітив швабру «О-Седар» із довгою синьою ручкою, яка непорушно похилилася в кутку.
«І ти збираєшся її використати? Та невже? Ну, спробуй. Відчини дверцята аптечки, а потім просто поскидай весь той мотлох у раковину. Пляшки порозбиваються, а навіть якщо там нема пляшок (ага, мрій далі, кожен має в аптечці пляшечку лістеріну, чи скоупу[63]) , тобі все одно не вдасться покласти назад усе, що ти скинеш. Тож вона прийде, побачить цей безлад, і що далі?»
— Скажу їй, що це Мізері, - крекнув Пол. — Скажу, що вона заскочила на хвилинку по тонік, який поверне її до життя.
І він розплакався… але навіть крізь сльози його очі блукали кімнатою в пошуках чогось, будь-чого, що дасть полегшення та подарує йому надію… цю довбану над…
Пол знову подивився на шафу для білизни, і йому раптом перехопило подих. Очі вирячилися.
Під час першого поверхневого огляду він помітив лише полички зі стосами складених простирадл, наволочок, рушників та серветок. Але тепер він дивився вниз , а внизу стояли кілька картонних коробок. На одних був надпис «АПДЖОН», на інших — «ЛІЛІ», а деякі позначалися як «КАМ ФАРМАСЬЮТІКАЛЗ»[64].
Він стрімко розвернув візок, що викликало напад болю, але Полу було байдуже.
«Будь ласка, Боже, хай це буде не запас шампуню, тампонів і фотографій її любої святої паніматки, або…»
Він намацав одну з коробок, витягнув її та відкрив. Ніякого шампуню, ніяких зразків від «Ейвон»[65]. Нічого подібного. У картонці виявилась дика мішанина наркотичних препаратів, більшість із них у маленьких упаковках із надписом «ЗРАЗОК». На дні перекочувалися кілька різнокольорових капсул і пігулок. Деякі він знав, як, наприклад, мотрім та лопресор, ліки для гіпертоніків, які приймав його батько протягом останніх трьох років свого життя. Про інші й гадки не мав.
— Новріл, — шепотів він, навіжено риючись у коробці, поки по обличчю стікав піт, а ноги гуділи та пульсували від болю. — Новріл, де ж цей сраний новріл ?
Жодного новрілу. Він закрив коробку та заштовхав її назад у шафу, лише для виду намагаючись поставити її на те саме місце, де вона була. Минеться, ця шафа й так виглядала, наче звалище, щоб йому…
Перехилившись уліво, наскільки зміг, Пол підчепив другу картонку. Він відкрив її та не повірив своїм очам.
Дарвон. Дарвоцет. Дарвін Компаунд. Морфоз та морфоз комплекс. Лібріум. Валіум[66]. І новріл. Десятки, десятки й десятки упаковок зі зразками. Милі упаковки. Любі упаковки. Ох, ці милі, любі, святі упаковки. Він розірвав одну та побачив у маленьких блістерах пігулки, які Енні видавала йому кожні шість годин.
«НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ ЛІКАРЯ» — значилося на упаковці.
— Господи Ісусе, лікар уже прийшов! — схлипнув Пол. Він розгриз целофан зубами та розжував одразу три пігулки, навіть не звертаючи уваги на гіркий до оскомини смак. Він зупинився, поглянув на п’ять капсул, які лишалися у своїх понівечених блістерах, та взяв четверту.
66
«Darvon», «Darvocet», «Darvon Compound», «Morphose», «Morphose Complex», «Librium», «Valium» — ряд знеболювальних, що викликають звикання та відпускаються за рецептом; деякі, наприклад дарвон, уже заборонені.